Вихвалялася Троянда перед Лободою:
- І чого рости я маю на грядці з тобою?
Я красива, величава, любо подивиться!
Ти ж на себе подивися, поганко безлиця!
Ростеш отут, біля мене, сонце затуляєш…
І не живеш, і не цвітеш, навіть не вмираєш!
Шелестиш безформним листям, ніби лопухами.
Та тобі б рости годилось разом з будяками!
Так Троянда промовляла, гордощами повна.
Лобода ж собі стояла – тиха і безмовна…
- Ой, Трояндо, - так сказала, - Не будь ти пихата,
Не доведе до доброго злість твоя завзята.
Та не слухала Троянда, носа задирала,
Шелестіла дрібно листям… Аж тут завітала
До садочка Дариночка. Троянду узріла,
- Яка гарна! – промовила. Зірвать захотіла.
І троянда вже у вазі стоїть аж три тижні.
І куди тепер поділись красоти колишні!
Так уже ото минали деньки за деньками
І опинилася Троянда в гною, з будяками.
Лобода ж, струнка і гарна, красою розквітла.
Залицяється до неї Панич, синя квітка…
Тут мораль сама собою – відгадайте, люди,
Що то значить гордувати і що з того буде.
Є краса, що блиском сяє, а змиєш – то згасне.
Інша ж тихим сяйвом грає і зветься «прекрасне».
Перша скоро одцвітає: штучна, безпородна.
Друга – все життя буяє і зветься «природна»