Мені у шибку заглядає вересень…
(Ні, не Микола. Той, що у садку).
Ще килимом зеленим трави стеляться
І груші майже-майже у соку.
Вуалями невидимого золота
Пливе медових яблук аромат.
Хоча земля порізана-поколота
Слідами від натруджених лопат…
І пахне медом, садом і багаттями,
Що павутинням заснували дим…
І наче сон, думки летять за згадками
Туди, де я була дівчам малим.
Здається ще учора тут крутилася,
Збираючи бабусині казки…
О! як же тоді вирости хотілося!
Під доглядом трудящої руки.
Ось тут дідусь, як завше, за роботою…
Мій перший крок – йому, мої знання…
Дитяче, світле, кутане турботою
Лишилося мені від того дня.
І тяжко так чомусь душі вертатися
Від того світла, із країни мрій…
Хіба ж я з ними можу попрощатися?!
Лишіть хоч згадку у душі моїй…
Лишіть той день, де осінь пахне травами
Де є вони, де я ще не сама!
Загляне в шибку вересень, лукаво так:
«А, ти ще тут? А їх уже нема…»