У мене є одна, моя країна.
Не західна, не східна, ні. Одна.
І хтось її поставив на коліна,
І камінь прив’язав, щоб йшла до дна.
Вона була, мов квітка серед степу,
Як маківка заквітчана цвіла.
І, то ж було комусь такеє треба!
І заздрість до добра не довела…
Мою країну били і душили,
Сто сот разів кат голову рубав.
Та українці неньку не зганьбили,
І з часом мир і лад запанував.
Але не сплять, не сплять ворожі очі!
Погидливо здіймаються вуста!
І ось, уже онукам хтось шепоче
Про те, що все не те і все не так…
А ті ж-бо вірять, сповнені омани!
І бісів вогник у очах блищить –
Які там люди! А які там «страни»!
Культура, мода, «руководство», «бит»!
Слов'янофоби і європофіли
Порушили господнє «не убий».
Свої ж закатували, задушили…
І плач, і стогін по землі моїй.
І нікому сказати: нам не треба
Ні схід, ні захід. Ми такі, як є!
Чужого досить, в нас усе своє!
Ми не актори вашого «вертепу»!
Хтось воду ллє з залізного відра,
Хтось прапорами обчіпляв машину…
Хіба від того більше всім добра,
Чи ми оцим спасемо Україну?
Все напоказ, і вже не розбереш
Де щирість, де бездумна «показуха».
І локшиною так забиті вуха,
Що правдою так просто не проб'єш…
Країно, спамятайся, схаменись!
Не треба нам ні заходу, ні сходу!
Ми є нащадки славного народу!
Згадай – і щиро Богу помолись
За те, щоби розверзлися вуста
І щире слово правди говорили
І щоб нікого більше не убили,
І щоб любові корінь проростав,
І щоб не «на показ» тебе любили!