Чомусь я припинила вірити в казку, в любов.
Хм, складно уявити? Однак, це справді так.
Можливо, просто утомилась, що знову і знов
Приходиться від образ збирати волю в кулак.
Я стала цинiчною? Що ви? Зовсім ні.
Просто нарешті скинула з обличчя рожеві окуляри.
Та перестала вірити такій правдивій брехні
Про те, що заради мене руками розведуть хмари.
Я намішала в палітру сірих відтінків
І розмазала їх по цупкому папері.
Та хіба це злочин, коли чекаєш не пустих слів,а вчинків?
Коли шукаєш справжнього героя, а не пустослівних кавалерів.
Усі навкруг кохають, гуляють, одружуються.
А я лишень читаю про любовні пристрасті книжки.
І коло людей, яким вірю, чомусь постійно звужується.
Та лягають на папір одні лишень сумні рядки.
Навушники стали своєрідним захистом від світу,
Який так непомітно та несподівано встиг змінитися.
Майже не залишилося людей, яким можна щиро душу відкрити.
…Напевно, мені треба було у іншу епоху народитися.
Народитися для того, щоб почути заповітні слова,
Від людини, за якою можна піти на край світу, без вороття:
«Заради тебе я ладен на будь-які дива.
Бо таку, як ти, можна зустріти раз на усе життя…»