Нар. 1930
Отрывок из романа "Маруся Чурай" (роздiл IX, "Весна, и смерть, и Cвiтле Воскресiння")
Весна пришла нежданно и негаданно!
Зима стояла крепко до поры.
Подули ветры с юга. И тогда она
Как будто в Ворсклу съехала с горы.
Ещё снега глотало половодье,
И плуга нива плотная ждала.
А вишня, как невеста, под горою
В венок туман рассветный заплела.
Длиннели дни, и легче стали тени,
Те призраки, что память бережёт.
И груши белоснежное цветенье
На всю поляну свет волшебный льёт.
У детворы румяней стали лица,
Вдохнули пашни дождевой воды.
Повсюду травка, травушка, травица!
И солнце рассыпает в ней цветы.
Уже в полях во всю идут посевы.
И долетает песня из долин.
Слышны в кизлянке горлицы напевы,
И в пойме золотится жадный линь.
Здесь, в суходоле, как в зелёном горлышке,
Укрылось озеро, не видно ему дна.
Вот птичка-рыбачок о синих пёрышках,
А клюв её - длиннее, чем она.
Уже и гуси в небе пролетали,
И лебеди кричали сквозь туман.
И бродят на болотах под Полтавой
Ходулочник, крохаль и турухан.
Воскресли люди, хоть и ослабели,
Осада многих превратила в тень.
И монастырь в цветении жерделей
Возносит в небо розовую сень.
О Боже душ и тел, моя отрада!
Впервые улыбаюсь я, прости!
И даже ветка из живой ограды
Вперёд стремится, хочет расцвести.
Весна пришла отменой перемирья.
И Украина снова вся в огне.
Цветёт земля, она со всеми в мире.
И жить безумно хочется и мне.
Как чудно в хате, как просторны сени!
Как оживают нивы и сады!
Все зёрна сохранили для посева,
И в Пасху ели хлеб из лебеды.
Вновь аист до звезды внимает Богу.
Ждут грядки всё сторицею вернуть.
Есть горстка ржи, и мака есть немного,
И бархатцы, и рыжиков чуть-чуть.
Благодарю, Земля, за все щедроты!
За белый свет, за долготу во днях.
Пришла весна. Чахотка есть чахотка.
И всё сильнее мучает меня.
Уже в груди от кашля заболело.
То холодно, то сходит семь потов.
Уже и ожерелье побелело,
Как будто скрылось в саване снегов.
Как странно, жар, но холодеют руки.
Безумство овладело соловьём.
Когда один - не ведаешь разлуки.
Чахоточный – угаснешь вешним днём.
Я песен спеть своих уже не чаю,
Заросший огород не прополю.
Опять ту ночь как смерть переплываю,
И жизнь как лучик солнечный ловлю.
В такие дни нельзя, чтоб тосковалось!
Вьют гнёзда птахи, стелют в них траву.
Скажи, кукушка, сколько мне осталось? –
Весь день кукует… Может, поживу…
Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Ще сніг ковтала повідь широченна,
і рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня наречена
вже до віночка міряє туман.
Подовшав день.
Полегшали ці тіні,
вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
на ціле поле світить, як ліхтар.
Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти, як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка,
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
ніс в неї довгий, довший, ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
Воскресли люди, хоч який хто квелий,
після облоги схожі на примар.
І монастир з цвітіння тих жарделей
пливе у небо, як з рожевих хмар.
О Боже духів і живої плоті!
Я вперше усміхаюся, прости.
Якась галузка в тому живоплоті
і та он пнеться, хоче розцвісти.
Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
Як гарно з хаті, як просторо в сінях!
Як оживають ниви і сади!
А щоб хоч щось лишилось на насіння,
на Пасху їли хліб із лободи.
І знов лелека молиться до зірки.
Клинець городу хоче врожаю.
Є жменя жита, маку є півмірки,
і чорнобривці, й трохи рижію.
Спасибі, земле, за твої щедроти!
За білий цвіт, за те, що довші дні.
Прийшла весна. Сухоти є сухоти.
Все гіршає і гіршає мені.
Уже од кашлю в грудях все зболіло.
То в жар, то в холод кидає. Ну ось,
уже й моє намисто побіліло,
мов памороззю сизою взялось.
Як дивно, жар, але холонуть руки.
А солов’ї чогось як навісні!
Самотнім добре,— жодної розлуки.
Сухотним добре, — гаснуть навесні.
От тільки шкода — вже не заспіваю.
Город глушіє,— вже не прополю.
Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,
Життя, як промінь сонячний, ловлю.
А дні стоять,— не хочеться тужити!
І кожна пташка хатку собі в’є.
— Скажи, зозуле, скільки мені жити? —
Кує зозуля... Цілий день кує...