Жили були в одній сім'ї дві доньки,
сестрички дві, близнючки, дві долоньки.
Одна на одну, мов у дзеркало дивилися.
Разом молитву Богові молилися.
Разом в обійми мамині горнулися.
Разом до подаруночків тягнулися.
Разом у страсі очі затуляли.
Разом, ті оченята умивали.
Разом у щасті радісно плескали.
Разом своїй матусі помагали.
Разом перепливали річку.
Разом лягали спати попід щічку.
І ось, разом пішли вони до школи...
Ой, ще такого, не було ніколи...
Там, їх чомусь одразу розділили,
та ні -- за одну парту посадили,
але, що вони різні, їм сказали:
-- "Не вже цього раніше ви не знали?
-- "Та ні!" -- в тривозі вже вхопилися долоньки --
"Ми ж, однієї мами й тата доньки!"
-- "Ну як же? От смішна забава!
Не знали ви, що одна ліва, а інша права?
-- Та ні не знали! А яка різниця?
-- Ну як же? Ви ж на себе тільки подивіться!
Одна: вміє писати, малювати,
а інша: любить лиш на парті спати.
Одна: до дошки руку підіймає,
а інша: лиш спостерігає.
Одна: робить усе так, як годиться,
а інша? Ну ви тільки подивіться...!
З тих пір, долоньок наче не пізнати:
права весела та щаслива йде до хати,
а ліва навіть вже не хоче в ігри грати
й, оту набридлу думку, все не може відігнати.
-- Чому мене всі звуть ледащо?
Чому моя сестра у всьому краща?
Чому усе це трапилось зміною?
Не розумію!.. Краще вже війною!!!
Не стерпіла долонька та відразу
почала мстити за свою образу.
Сестра гукає:
-- Підійди!
-- Не хочу!!!
Сестра прохає:
-- Допоможи
-- Не можу!!!
Сестра благає:
-- Посміхнись!
-- Не буду!!! Й образу цю, ніколи не забуду!!!
Війна вже почалася не на жарти.
І вже долонька права, стала сумувати.
Бо їй, також, не в силі зрозуміти:
що, так її сестру, могло змінити?
-- Ну що ж, не хочеш ти дружити, то й не треба!
Я спокійнісінько обійдуся без тебе!
Раз так -- мені також ти непотрібна,
Я вже забула, що сестра мені ти рідна.
Так, не один день сестри у війні прожили,
робили шкоду одна одній, ображали, навіть били.
Аж поки не настав той день жахливий,
коли їхній татусь й матуся тяжко захворіли.
Просить води знеможено матуся,
права долонька-донька, підхопилась:
-- Я швидко мамо, зараз повернуся!
Та як вже не старалась, як не стремилась,
занадто довго із водою забарилась.
-- Долонько-люба (мовив доні тато)
щось сестроньки твоєї не видати...
І ліва аж підскочила й, завзято,
побігла свою сестру виручати.
Бо та, бідненька, вся аж упітніла,
але води налити не зуміла.
А от коли разом знов, ліва й права,
то люба праця, вже для них, одна забава.
Так помирили тато й мама доньок,
своїх улюблених (по-однаковому) долоньок.
А той, хто цю уважно казку слухав,
щось дуже цінне увібрав у свої вуха!
Можливо, він, тепер мені розкаже,
перш ніж з долоньками під вушком спатки ляже...;)
(ХТ 22. 08.2014)