Вже давно пада сніг. Темнота і не друг, і не ворог.
Десь далеко в пітьмі я лиш чую, як виють вовки.
Я такий як вони. В них є голод, не совість і сором.
Та про що тут казати, коли ти - лиш шкіра й кістки?
Я вже звик до зими. Вона душить, проте - не вбиває.
Тут лиш ліс, мертвий сніг, і в повітрі вже кличуть круки.
Факел жевріє ледь, що надалі - і сам я не знаю.
А тим часом все виють і ближче підходять вовки.
Хоч і втрачено меч, але я ще не хочу здаватись,
Поки з вен моїх назем не хлине гарячая кров.
Втім, я зовсім один. По мені вже не будуть вбиватись.
Бо ж зимі незнайомі ще віра, надія, любов.
Буде бій, зрозуміло. Вже перший виходить на стежку,
Напад ззаду, ривок. Будьте браттями, ліс і сніги.
І я падаю назем, без зброї, в подертій одежі.
І не буде могили, лиш радісний посвист пурги.
Чи все буде не так? Меч блисне, ти прийдеш, моя поміч?
Я вернувся і біля багаття одежу сушу.
Ще не раз буде бій, і стоятимем разом, пліч-о-пліч...
Подаруй мені літо. Чи я так багато прошу?