Коли пейзаж змальовує митець,
Чи мусить завжди дбати про подібність?
Він в полотні живе, мов вітерець –
Тремкий і свіжий. В подиху – вся цінність!
Ось, ніби німб згубило янголя –
Стоїть кульбаба в сонячнім промінні:
Лиш дунь, і пух злетить десь за поля...
Наснагу геній бачить у прозрінні.
Він чує як шепоче щось верба,
Чи, може, казку править бабця дітям?
Старенькій цій вже сотня літ, хіба,
Та тішить світ ще котиковим віттям.
Левада й ліс – усе навкруг живе,
Таким і мусить бути на полотнах!
Хто знає з нас, що рівне, що криве???
Талан – люстерко в нетрях дум бездонних.