Красуня з пшеничним волоссям
Ішла, мов пливла (хоч і боса),
Поля прикрашала колоссям.
Хто заздрили, глянули скоса.
В очах її далеч блакитна,
Вуста – мов дозріла калина.
Весела вона і привітна,
До того ж трудяща дитина.
Трималася дівчинка поля.
А дні пролітали у вирій.
Відчула вона запах горя –
Бажання зросло жити в мирі.
Так щастя хотілось зазнати,
Що кинула дівчина ниву,
Пішла справедливість шукати,
У брехень потрапила зливу.
Стоїть на розпутті. Вже темно.
Куди далі йти? Невідомо.
Одне вона знає напевно:
Без правди ні кроку додому!
Хоч вибір, страшенний агресор,
З’їдав по шматочку їй душу,
До ран прикладала компреси,
Вставала з думками: «Я мушу!»
Її називали Воля?
Свободою зветься дівчина?
Хтось скаже, ім’я її Доля.
Мені ж здалось - Україна…