У вересні цього року до Форуму Книговидавців у Львові Тернопільське видавництво Богдан випустило у світ четверту книгу відомої письменниці та художниці Ганни Осадко «Сарматське Море». Кожна з її попередніх книг «Та, що перевертає пінгвінів», «Лаванда&Розмарин», «Знаки приватної пунктуації» ставали подіями в тісному світі шанувальників української поезії, позаяк ще своїми юнацькими віршами поетеса заявила про свій непересічний талант та оригінальний стиль. Ганну Осадко ні з ким не поплутаєш і в епігонстві не запідозриш. Її поезія водночас жіноча і універсальна, ніжна та іронічна, глибоко лірична і філософічна. Вона майстерно володіє силабо-тонічною технікою віршування і є неперевершеною верлібристкою серед жіночого крила української поезії.
Треба зазначити, що всі її попередні книжки, окрім високохудожнього змісту мають ще один естетичний вимір. Вони є справжнім витвором книговидавчого мистецтва. Працюючи багато років редактором та ілюстратором у видавництві, Ганна Осадко, як ніхто, з авторів уміє створити маленький шедевр з кожної книги, яку ілюструє. Дизайнерам та верстальникам залишається лише втілювати її креативні ідеї. Тому не дивно, що власні книги Ганна так майстерно оформлює, як жудожниця-ілюстратор. Принагідно зазначу, що книги (не власні, на жаль), які вона ілюструвала двічі завойовували престижні місця на міжнародних конкурсах. Пластилінові та вовняні ілюстрації а також ілюстрації на склі вивели цю оригінальну художницю в число провідних художників-ілюстраторів України та призвели до міжнародного визнання.
Не стала винятком і остання книга письменниці з Тернополя. Книга «Сарматське Море» видана в твердій палітурці, дизайн якої створив багаторічний партнер дизайнер Ростислав Крамар. Вона містить в якості ілюстрацій авторські фотороботи Ганни Осадко та світлини з її родинного альбому. Книга грубенька за розмірами, що ледь вклалася у майже 200 сторінок. Одразу видно, що книга зроблена з любов’ю, як власне і все за, що беруться її непосидющі руки.
Ця книга суттєво відрізняється від попередніх тим, що в ній Ганна Осадко дебютує, як прозаїк. Останній, шостий розділ книги, «Острів Святої Єлени» повністю укладений з прозових мініатюр. Відверто кажучи, маю певне упередження до прозових творів, писаних відомими поетами. Все таки прикладів поєднання в одній людині прозаїка та поета, однаково талановитих та цікавих для читача, світова література у великій кількості не знає. Мені окрім Едгара По і Івана Буніна більше ніхто і в голову не приходить. Але тут саме той випадок, коли не помічаєш де закінчилася поезія і де почалася проза. Гадаю, що цей прозовий дебют є першим камінчиком у побудові підвалин кар’єри дуже цікавої прозової авторки.
Щоб не бути голослівним в якості цитати подам повністю мініатюру, якою авторка закінчує свою книгу:
«про каштани
Щороку більше каштанів розцвітає восени – ти помітив?... Хворі на всі голови свої безголові, - якогось вересневого ранку – а на тобі! – і пуп'яхами, чи китицями, чи що там у них, каштанів, на макітрі? – зацвітааааають….. Зворушує, якщо по правді. Не може не зворушувати. На тлі іржавого листя сусідів, ба навіть свого, власного! – «половина саду квітне, половина в'яне», як у пісні... На оцій от гілці – мруґає карим оком каштанятко кругленьке, визираючи через зелену шпарочку своєї камери-одиначки, а на оцій от, зовсім поряд! півдолоні вище! – салато-вухово-спаніелеве листячко молодюсіньке, і сторчаком, до неба ще голубого – квіти білі…
…знаю, знаю, ти говорив… що вони всі – смертельно хворі, каштани оті, безумники, і що цвіт їхній – то не вельон любові, та такі собі білі тапочки ритуальні, і що ніц із того не буде лю;дського…
…що є час квітувати, і час віддавати плід. Час тримати свічку несхитно усеньку ніченьку, і час падати каштанами на асфальти… Ах, яка перестрілка під вітру подувом! Ледве ще ухилилася! На голови, на голови, на голови невдахам-перехожим! Думаю, то янголятка-бешкетники бавляться, поціляючи каштановими істинами у тім’ячка тих, хто не в тім’я битий… Все шукають свого Ньютона, ага!)))
…їхала нині автобусом на роботу, свічечки рахувала каштанові. Тринадцять. Навіть не сумнівайся, тринадцять…
І ще, знаєш… Це знаки Господні, абощо… І нехай навіть хворі, і хай проминущі, і тисячу разів хай безглузді, смішні, звар’ятовані вони, ці каштани благенькі зі своїми квіточками миршавими, і нехай це неправильно, і невчасно, і мільйони не-не-не, що гільйотиною падають на шию мою, але…
…але ніжність до них відчуваю… попри все – ніжність…»
Правда чудово?
Повернемося ж до поезії, яка представлена в книзі п’ятьма розділами:
• Двома руками і одним серцем;
• Пост-святковий синдром;
• Далі буде…;
• Сарматське море;
• Четвер
Те що поезія тут відбірна навіть слів не хочеться витрачати. Ганна, як ніхто, вміє знайти у буденному, у якійсь малопомітній події щось таке небуденне, таке узагальнюючи архетипове, що залишається зачудовано подумки говорити: « це ж треба так бачити!». Її поезія це магія в чистому вигляді, її образи багатомірні, а метафори барвисті та філософічні. Вона справжній живописець слова. Навіть архаїзми і діалектизми в ній такі доречні і такі свіжі, як щойно спечені хлібчики. З книги в книгу Пані Осадко шліфує своє магічне дзеркало аби ми, читачі, могли заглянути за оковиди буття, доторкнутися до таємниці любові, яка тримає на своїх плечах наш Всесвіт і нас у ньому. Для ілюстрації хотів би запропонувати вам такі рядки:
Гамівна сорочка здорового (36 і 6) глузду
Каже «Тпру-у-у, приїхали, баба з воза, злізай, мала,
Перемелене все в голові твоїй
на дрібнесеньке борошно вищого знаку якості!»
«Якось то воно буде» - заплітаються губи,
Слова губляться, пальцем піч колупаєш
Віртуальну;
на сьомому поверсі, вже без стріхи,
Сніг
Сипле на гарячу голову, на чолі тане,
Струмочками-партизанами по тілу мандрує...
А ти все мудруєш, горбатого до стіни тулиш,
Графіки клеслиш, рОзклади...
А розклАди в Бога такі
Прості –
Паралельні лінії вкотре перетинаються,
Якщо ти того хочеш, Аню...
А ще ця чудова письменниця має дуже гарне почуття гумору. Вона водночас іронічна і самоіронічна. Але при тому всьому її іронія дуже м’яка та добра, якщо іронія у вашому розумінні може бути доброю. Саме ця її риса свідчить про те, що Ганна Осадко ніколи не забронзовіє і не перетвориться в набундюченого та запишеного живого класика укрсучліту, чиї роздуті мильні бульбашки ми спостерігаємо впродовж останнього часу дуже регулярно. Давайте разом почитаємо її рядки з цього приводу. Вірш «Літературщина»:
Що ти побачиш, почувши:
«Старий і море?»
... Темна стихія нескорена,
мрія, що рибою дужою
долає закриті дужки мовчання,
уперед і вперед, Сантьяго!
Що намалюєш подумки,
як почуєш «Стара і море»?
...тлін і кінечність,
заздрощі, сум, лахміття,
вічне корито дурощів неминущих...
...дівчинко мила,
штампи – твоє намисто,
хлопчику любий,
бранцю химерних текстів,
діточки рідні,
жертви лі-те-ра-ту-ри...
На закінчення своєї рецензії хотів би вам побажати купити цю її книгу, позаяк як і попередні вона вийшла обмеженим накладом і скоро може стати бібліографічним раритетом. Все таки бібліофіли та зачаровані чудовим талантом Ганни Осадко читачі досить спритні і шедеврових речей не ґавлять… А наші видавці під впливом формули самонавіювання «поезію ніхто не купує» не здатні на багатотисячні тиражі справжньої поезії, а в цьому випадку на додачу ще і суперської прози. Тому, дорогі коліжанки і колеги читачі не гальмуйте, а купуйте цю чудову книгу Ганни Осадко! Дякую за увагу! ;
© Валентин Лученко, 2014