моє, в мені, зі мною…
«не вірую, - а все це боже бачу!» М.
Осіннім листям знову плаче небо,
І спраглим тілом груда роси п’є.
У осени завжди п’янка потреба:
Що літо дарувало – віддає.
В опалім золоті – пройдешніх днів життя,
Весни буяння, плодовите літо,
Де вирувало долі майбуття
Таке палке, таке несамовите;
У чарах фарб – і зоряні світи,
Й слова матусі – мрії предковічні…
А кожна осінь – віха до мети…
А на землі – усе таке не вічне!
Візьму листок і припаду щокою
До золотавих і пришерхлих жил,
І знов відчую сурми неспокою
Так, ніби я на світі ще й не жив!
Спадають мрійно Мудрі Листопадини
І золотавий закружляє рій.
Пливуть берізки, ніби на оглядини,
Примірявши весільний білий стрій.
І чудо-одіж обрива у шалу
Ватага пустотливих юнь-вітрів.
І час-чаклун вкриває злотошаллю,
І п’є Земля сльозу з-під гілок-брів…