із циклу "ПАМ'ЯТЬ ПО ВІЙНІ…"
ВДОВИЦЯ-ГОРЛИЦЯ
(«та біль… і сльози, і печаль…»)
Зелений сквер. І надмогильні плити.
В тремтливій тиші – Вічний Пантеон.
Плачем вдовиним Їм колише сон
Тут сиза горлиця в зеленім верховітті.
І пронеслась кривавих літ гроза…
І Імена, як трави під косою…
І камінь сірий затремтить росою…
(В граніті вкраплення – жива сльоза..?)
Вдовиним болем стиснуто вуста:
В стонадцяте приходять і – німіють!
І горлиці, що лиш тужити вміють…
Перлинки-сльози губить сирота…
Все пам’ятає птах: любов і втрати.
Голосить сиза горлиця, як Мати.
ПАМ'ЯТЬ ПО ВІЙНІ (і ямбом, і хореєм…)
(«сам оживу, і збережу… на безнадії…»)
Над ставом пролітають сизі крижні,
Із вирію вертаючись назад.
Вдова солдата ростить внукам сад…
І сорокові відцвітають вишні.
Тільки не вертаються солдати
До свого Веселого села…
Двох синів – Семена й Василя
Вже не вийде зустрічати мати!
Їх онуки вже пішли б в солдати
Синь-блакить Вкраїни стерегти,
А в селі нема кого спитати
Про дідів… І сиротою хата,
І лиш два портрети на стіні.
То остання пам'ять по війні.
ВЕСІЛЬНЕ… майже веселе; вдовам 45-го
(«а щастя щем, і втрати біль – все в серці...»)
Весільний гам бринить шибками,
невтомна юнь кружляє в парах,
і кришталем іскряться канни,
і звуки електрогітари…
Жінки у роздумах нелегких
шепочуть про ті гіркі дні,
самотні ночі по війні
і про Кохання, так далеке…
Цим – хилить хміль донизу вії,
тим – знову маниться танок.
Вдова ж з думок плека надії,
літа згадала молодії:
– А ну, станцюємо, синок!
І в давнім танку
сповиває мрії…
весільний місяць травень, року 1975-го…
1965-й
(«уклін серцям, що юними
у вічність відлетіли…»)
Безвусі хлопчаки буремних літ
Ввійшли вдвадцяте в цю святую тишу…
І з Пам'яті навічно я запишу
Їх імена, щоб не забув весь світ:
Віталій Чайка, Сашка Мережной,
Костюк, Довженко і Василь Татьянкін,
Прядко, Канциба, Льоня Лихопой,
Теселько Ваня… – стережуть світанки!
О, як багато полягло в боях
Сердець юначих, що не відлюбили!
Їх пам'ять тут, у батьківських полях,
А по Європі всій – святі могили.
Гартовані серця – міцніше сталі.
І обеліск на штрассе Рибенцаля.
ВДОВИНІ ВІКНА
1.
(«і тихим щастям будній день розквітне…»)
Шибки од вітру стиха деренчать,
Аж тенькає її вдовине серце.
«Які шибки! – шматки одні та скельця,
Засклити б вікна заново, та бач…»
А скляр – «на мову» тут як тут,
Ще й скло тримає під пахвою:
– Анюто, що ж? – зима не за горою? –
«Не за горою… Аж у серці чуть!»
Стамескою очистив ревно паз,
Шибки протер – коштовний малахіт!
Скалки – в газету (клятих воєн слід!),
Ще й, усміхаючись, підморгував не раз.
День задзеркалився віднині
Сльозі у відповідь вдовиній.
2.
(«і навпіл – сльози і надії…»)
Так чекали – аж сльози на очі –
Двоє самих поважних вдів.
Він з’явився – їх сум заяснів:
– Чи потрібні тут руки робочі?
Є ж у світі незважена сила,
Манить вставити людям вікно
Не за гроші і не за вино,
Лиш потреба: «Аби запросили!»
– Вам вікно? – заясніли зіниці,
Усміхнувся осінній город.
Ой, доскіпливий вдови народ,
Он з комори зробили світлицю!
– За роботу не треба й платні,
Аби взяли були хоч в зяті.
ПОВОЄННИЙ МАТЧ
(«…і смертю – день вчорашній, а нинішній – життям!»)
О, як же мирно зеленіло поле!
Весна прийшла в Потсдам на стадіон.
І з гучномовця зринув баритон,
веселе сонце пружно в очі коле.
Футбольний м’яч – баштанцеві під ноги.
– Як по-дитячому сміялися солдати!
Лишилися край поля автомати;
той повоєнний матч! забуті всі тривоги!
Зачохлені навік гарматні жерла,
життю салютом підлітає м’яч.
Дві збірні безтурботно грають матч.
– Так Друга Світова війна померла.
Час Перемоги – похорон війні.
І м’яч на смарагдовій цілині.
(1945 року в Потсдамі відбувся солдатський футбольний матч.
Одним з воротарів був баштанець Леонід Ус.) Краєзнавець