Мої вірші нагадують не літо,
А осінь, що забарвлена вогнями.
Чимось м*яким, можливо, що вовняним,
Яскравим, літнім сонечком залите.
В моїх віршах лягає жовте листя
І стелиться на землю помирати.
За їх убивство нікого карати,
На їх могили не кладуть намисто.
І довго чи стоятиме затишшя?
У літні дні лунав лиш звук війни.
Були залиті кров’ю низини,
А ось спитати нікого «навіщо?».
Ніхто не чує: із свинцевим серцем
Хапає автомат та рветься в бій.
А те, що в Біблії: «…ти брата не убій…»
Нічого вже не значить, ти, у берцях?
А він не чує, вже заклало вуха
Від автомата черги та підлогів.
Хоче, напевне, не сплатить налогів,
Тому із серцем він позбувся нюху.
Йому здалася лишнім «чоловічність»,
Спиною повернувшись до ЛЮДИНИ,
Готовий вбити не одну дитину,
За це в книжках залишиться на вічність.
Патріотизмом тут не пахне зовсім:
Повітря стало тяжким та холодним,
А війни стали явищем природнім,
Бо хтось сказав та нав*язав усім.
14.09.14-12.10.14