ТАРАСОВІЙ ДУШІ
(надія–дума–сподівання)
« – Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними
жити, їх любити? Пропали, пропали!.. А що дальше
спіткається? Буде лихо, буде!..»
«І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава,
Слава України!..»
«… а до того Я не знаю Бога!.. » Т.Шевченко
***
Душа Пророка над Вкраїною
І досі, зболена, літа…
За що ж ми долю кличем винною?
– «Он брата брат штовхає на хреста»!
І ким цій Долі так наврочено:
«Братерством-сестринством»? ще чужобогом?..
– Не піддається на скорочення
Сумна і Каторжна Дорога!!
Вже триста літ Надія з Долею
В кайданах, босі, мов ті сироти,
І мариться їм Щастя з Волею, –
Та як з «братерства» цього вирости?!
* В комуновір’ї – як у прірві,
Борсаємось в багні-брехні.
Хоча скандуєм: «Всі ми рівні!»,
Самі лиш рівно ходимо в ярмі,
Чи грек з Донбасу,
Чи мадьяр карпатський…
*
«од козацтва, од гетьманства високі могили –
більш нічого не осталось…»
Озвись, озвись, Душе Тараса,
Бо як же бути нам, безсилим?!
Над нами «чинять викрутаси»,
Вимотують останні жили…
Звелися доблесні гетмани,
Переродились на манкуртів…
Рабів обкурюють дурманом,
Мізки «запудрюють» злі урки…
Ти ж Її вольной мріяв бачить,
Свою оспівану Вкраїну!..
– Не скоро меч за зло «віддячить»:
Раби – безмовні… на колінах…
*
«…поганці погані!
Що розлили з річку крові та в Сибір загнали!»
О православний рід лукавий!
То де, кому було видіння:
«…І так Він полюбив цей світ,
Що Сина видав на поталу»?
– Не нашим діткам на спасіння!!.
* Ви ріки крові пролили,
Ви триста років збиткували,
«Брати-слов’яни», душогуби,
Що заманили всіх в облуду,
Самих себе до псів зрівняли,
В тартарську нечисть проросли!
Нас, вольних, в рабство затягли
Й мільйони вже в могили вклали!
* Така ось доленька чаїна
У тебе, рідна Україно:
Тремтиш, як в полі кураїна, –
Ген, вітер хмароньку жене
У Моксель-край; ця – не мине,
Рвоне тебе з твого коріння і по сибірах понесе!!
*
«поховали дітей наших і нас роздирають…»
… А ми, окрадену її
Тим людомором, до могили
У тридцять третім положили,
В газетку вгорнену, в коритці...
Без хрестика похоронили
Поживу ГОЛОДУ – дитя
На пресвяте ім’я – Марія!..
(Знов – найдорожче!.. – власні крила!..)
Лиш подумки проговорили:
«Хай буде пухом їй земля»…
Бо плакати нам – ні-ні, зась!
Адже царює Жовтий Князь…
Молитву ту почують «люди»,
То вже не знати, що нам буде!
Замри… затисни, серце, глас,
А то скінчиться – Соловками…
Поміж землею й небесами
Скоро витатимемо самі,
Тоді й поплачемо в тім сні.
А поки чашу цю не спили,
Спочинь без нас – у теплій(! )… ямі…
*
«за що ми голови складали – в оці могили?..»
…Ота печаль моя нестерпна:
Людині розкололи серце,
Малій людині – ще дитяті…
В його біленькій старій хаті
Печаль: п’ятьох! – як п’ятирицю –
Мати на цвинтарі, в коритцях
В роки голодні поховала!..
Усе життя відпрацювала,
Та діточок не вберегла –
Недоля гірка доконала
І – голод... голод!! – Не змогла!..
Й сама голодна відійшла
Вже в недалекім, сорок сьомім!..
Найменшого лишила вдома,
Але біда й його знайшла,
Все через нелюдство і злобу…
Чи є ще хижий звір, ніж люди?!
Подивимось: чи те ще буде!
*
«…неначе люди подуріли, німі…»
Такі пекельні в нас роки:
З села померло дві третини,
А хто лишився – щавель ссе
Та добува собі коріння
І ховрахів в полях «пасе»…
– За що ти, Боже, покарав так?!
Чи мало крови та кісток,
Як жертву, в землю цю поклали?!
Так ні! Наслав Ти нам ще кари:
«большевиків», колимські нари,
Сімнадцятий…та тридцять сьомий…
Ті війни, голод… людомори!..
«І звинуватили у всьому»,
Забрали мудрих і відомих
Дітей твоїх… кого до МУРу,
Чи до холодного Амуру,
(До скелі… ніби прометеїв…
Смоленим зашморгом – до реї!)
У кайдани взяли, заблуди,
Й сичать: «Із кожним оте буде»!
Такі, бач, «світлі» в нас ідеї,
За них і розпинають нас:
З «інакодумаючим злом»
Метуть кривавим помелом,
Багнетом штрикають у спини,
Щоб не ошкіривсь, ненароком,
І не зломив міцне ярмо;
Колючим дротом затягли,
Щоб сонця зріти не могли
Та волі каторжно благали
У них!.. (Від бога ж відреклись,
З церков красу всю поздирали,
Ще тундру кісточками вслали...
«Слов’янин» брату – гірш хазара!..
– Краще б татари завелись!!!)
Таке, Тарасе, тут ,,життя’’:
«На кутніх – зтовчена кутя!..»
*
«дурні та гордії ми люди…»
«Хвала і слава!.. вождь народів!..» –
Несеться з від усіх країв,
А із небес – і місяць вроду
Кудись сховав від шахраїв!
Сплюндровують і ніч, і день, –
О, безнадія всіх сподівань!..
– То де ж ти, де ж ти, Прометеє?!
Куди Душа твоя злетіла?..
Голосить Доля хижим звіром!
Хто верне спалені їй крила
Та замордованих дітей?
* – «Не висохне сльоза Рахілі,
Не зрине усмішка з очей…»
Питаюся: « Де ж були ви,
Самі ви – майбуття оракули?!»
Речуть: «Та ось,
в куточку плакали,
Й мовчали, закусивши губи.
(Хто ж поспішає сам на згубу?!)
Та працювали…» – «Працелюби»!!
Доки прочахнеться облуда
Собі тихенько мудрували:
«От-от ця чаша нас мине!..»
– Хай вітер від Дніпра війне
І аж до Полюсу очистить!
* О, діточки твої заблудні,
Вкраїно, Матінко моя!..
Ти запитаєш, де був я?
– В краях злиденних, многотрудних…
«Давали всім»! – й мені дали
Тринадцять років «перековки»,
Та в тім провина не моя…
*
«хохли, підстилки, грязь Москви…»
Ще ходять в Каїна на службі
Наші, Тарасе, землячки!
Забули братство навіки,
Хоча волають: «Ми – за дружбу!»,
А творять, кляті, навпаки!
Їм МОКСЕЛЬ сипле все зірками,
І манну, і добра іскрінь,
Тому й луна під небесами:
«Хвала вождю!.. Цвірінь, цвірінь…»
Їм би грузить бездонне, р’яне
Їх ненаситне нутро-дно!..
Земля засіялась бур’яном, –
Йому, як бачиш, все одно
Смертельна біль твоя і рана!
Моя вишнева Україно!
Дітьми порубана калина
В тобі боліла… й знов болить!..
– А як же в світі далі жить,
Коли СВОЇ ж хребти ламали,
(Себе в холуйство продавали!),
І над Тобою збиткували?!
Як від продажних відхреститись?
Чим від Зла-Суду відкупитись?
Жить – чи вмирати?.. чи тужить?..
Топтали мову многоцвітну,
Братів у ярма запрягали
І пам’ять, ПАМ’ЯТЬ убивали!!
Самі – в НЕДОЛІ, а глумились,
Та … … …
Духмяне соняха тужіння,
Полів розлогих колосіння
Від долі злої не спасало…
* – Якому богу слать «подяку»,
Якими ще слізьми оплакать?!.
Сирітська доленька вінчала,
В кайдани, в ярма наряджала,
Вколисана Дніпром правічним,
Окроплена незлою кров’ю
Від Дону славного до Сяну...
– Оце, хоч тут тебе спом’яну!
А ти поспи, моя ти Ненько,
Хай раєм манить, тішить снами,
Доки насниться хто з Гетманів,
Чи Наливайко молоденький?
Чи Гонта, Залізняк, Сірко?..
*
«наробив ти, Христе, лиха,
а переіначив людей божих…»
Де ти ходиш, Тарасова Доле,
Де літає Душа Твоя?..
Повертайся до нашого Поля:
Знов гоніння – злих літ течія!
Викорчовують села прадавні,
Велемудрих женуть до тюрми…
Тут слізьми заливаються плавні…
То не діти твої – ЗЛА сини!
Від Лукавого глумляться «владні»
Над правічним корінням Твоїм!
(над своїм, Батьку мій, над своїм!!)
Україну сплюндровують зрадні –
Прамонгольсько-москвинські мутанти,
З ними й наші – в холуйстві «таланти»!..
Калинову впрягають в «двомовність»,
Накидають на шию зашморг
Із брехні і безволля… Де ж гордість!?
Ще живими штовхають у морг…
* «То чи був геноцид на Вкраїні?
Може, новий утнуть?» – Знову торг…
*
«мій боже милий, знову лихо…»
Лети-вертайсь, Душе Пророка,
До України, придивись:
Зникає люд наш; «ненароком»
Житті штовхаються в заміс
«Братерства» й крові, «раю» й пекла,
Сирітських сліз, вдовиних сліз;
Синівську гідність, власний сором –
Перемісили все навскіс!
Не видно мальви біля двору,
Та колисанок оберіг,
Та задротовано поріг,
Щоб діти роду не впізнали!!
Продажність виповзла з доріг,
Що ми собі накайлували;
Та душі гнуть в бараній ріг!
Від свого роду відхрестились,
Над Родом-Пам’яттю глумились!
Хатини білі – геть красу! –
Скрізь злобою зачорнували,
Та тюрми, тюрми будували!..
Чом не люциферські часи? –
Тіла невинних білувались!
*
«степи мої запродані жидові, німоті…»
Ось гинеш, Ненько, ти невинно!..
В помоскалічених сувоях
Моя окрадена Вкраїна.
Хто над тобою оте скоїв?!
– Безпам’ятство та безголов’я!..
* Твоя історія – билинна,
Вітри рознесли думи-крила…
Жила правічним, нерозмінно
Любов до волі ти ростила,
В богів ти милості просила,
Плекала золото хлібів.
– Хто ж прокляття наслав тобі?
Чом шлях в століттях твій – кривавий?
Чому так мало панували
Із шаблями сини твої?..
Прадерева твого коріння,
Степи, могили недотлінні
І Правду зайди розікрали…
Тепер вже велич, честь і славу
Не відродить... – До воскресіння?..
*
«кажуть люди, що суд буде! А Суду не буде…»
Прилинь, прилинь, Душе Тараса,
Дажбогові замовим слово,
Та скинем пута нелюбови...
От скиглим, стогнем без пуття
Тут без могил… без вороття…
Мовчазно, при лихій годині –
По батькові… і по дитині;
А там… – заступництва не бачить
Ні та вдова, ні сирота –
В сльозах купаємось щоднини!
Сибір!.. – прокляття України…
* І за що Доля болем слала?
Що ж хресна віра не спасала?!
Чиє потрібно ще життя
І кров чия, щоб змить провини,
Щоб гніву не злилася чаша?
Чом марнії пожертви наші?..
В безмов’ї Датель наш(?) Буття…
*
«язви язик мій за хули, – та язви мира ізціли…!»
О люде, люде, боле мій!
Яким ти робишся жорстоким…
Глумиться світ цій глупині:
Чому сковзаєшся в болото,
Як смерд, як раб?! Скажи мені!..
Як та повія, норовиш ти
Панам новітнім догодити:
Велять «Трощи!» – і ти ламаєш,
«Будуй!» – і нові воздвигаєш:
Хрестів наставили по селах,
На перехрестях, на горбах –
Хрести на Долю і на Волю,
На Слово – хрест, і на Талан…
Вся Україна вже в хрестах!..
Ці древні шибениці…– жах!
О, де ти, де ж ти, наша Доле!..
Це чужовір’я душу коле:
Чому ж з хрестами – так криваво?
Чом сотні літ – одна знеслава?
Чом душу з нас з хрестом тягли?!.
Та ж тисячі років другії
Були боги – і ми жили!
А Цей – Безмовний… Без’язикий..?
Бог іудейський, бог Трьохликий…
*
«…чому не йде Апостол правди і науки?!.»
Відкрийсь, відкрийсь, Душе Тараса,
Над світом і навчи онуків,
Яка у Мові цій окраса,
У Славі – мудрости наука
І Пам’ять – гідности прикраса;
В Твоїй науці – нам спасіння!
* – Так, час зове до Воскресіння!
Після Червоної Облуди,
Здавалося б, воскреснем ми!
Але правителі Тюрми
Лукаві, вправно забрехались,
Накинули зашморг покори
На люд, що в рабській глупині,
Таки Непомнящих зростили,
Отих, Іванів!..
* – Дай мені
І всім! – прозріння, Мудрий Отче,
Пророк сподівань і борні,
Воскреснути Вкраїна хоче,
Щоб не палати їй в вогні
І злоби, чвар, і міжусобиць,
Не потонути б їй в крові,
Бо хтось чекає нас, як здобич,
Допоки ми раби живі:
Сибір безкраїй та безлюдний!..
*
«в сім’ї вольній, новій…»
Озвись, озвись, Душе Тараса,
До кожного – хто ще живе!
В твоїй Вкраїночці-окрасі
Хай Сонце Мудрости встає,
Та Сонце Щастя, Сонце Долі!
Нам би проснулись, хоч поволі…
* Пророче, зболений Тарасе,
Признайся люду: де ж Ти є?..
* …А ми – не вільні. Ми – раби…
Коли ж розправимо горби??
«Прозріте, люди, день настав!»(Т.Ш.)
(1964-1988. 2003)