http://www.stihi.ru/2004/02/02-815
Замріє в патоці ріка
і розкує весь солод паром
долонь затерпла суєта
уже в захована у тобі
в кишенях. Там де Роду-рік -
не Виріє, бо там конає серце...
Ропою окріп прорива повік
затори...
Ми розлучаємось повік,
мов хвиля з морем
не шерхкість викамінених лиць
не паперовість вуст недужих
де в цьому двійко слів луна,
а може ще? де наше?
Немов-би час - ця сніжна голова,
Що в міддю чаш уже блукає.
і нам здається сон -
самим заділля взять, і знаємо: знечів"я - з нами буде
Так все нещиро й тріскається лід
останніх, на сходинках перегонів
де зорі в казані нам не дають отвіт
А в Волопаса на плечі живе Погода
і ти - іще від любощів - мені
коханніший... аніж було все літо.
***
28 строк
Застынет в сахаре река.
Горячей станет
Моя замёрзшая рука
В твоём кармане.
И, слава Богу, кончен год.
Не отвертеться.
И спелым яблоком вот-вот
Сорвётся сердце,
Солёным лунным кипятком
Ошпарит веки -
Мы расстаёмся так легко
И так навеки,
И так не в счёт шершавость щёк
И губ бумажность,
Как будто я тебя ещё
Хотя б однажды,
Как будто время - снежный шар
На медном блюде,
Как будто мы вольны решать,
Что с нами будет.
Последний лестничный пролёт.
Всё так нечестно.
Слегка потрескивает лёд
В ковше небесном,
У Водолея на плече
Сидит комета.
А ты еще любимей, чем
Казалось летом.