Чомусь, життя таке зрадливе,
Чомусь воно не справедливе.
Як зірки, подарує мрії,
Вогонь розпалить до надії.
Бажання хвилею нахлине,
І ось, тебе уже ніхто не спине.
Встаєш у бій і йдеш до нього,
До мрії, щастя неземного.
Тяжки випробування стерпиш,
Здороги вірної не звернеш.
Тортури всі ти подолаєш,
Ні в кого шляху не спитаєш.
І ось, вже крила за спиною,
Ти не стоїш,перед стіною,
А високо летиш над нею,
Неначе, пташка над землею.
І вже ти зірку свою бачиш,
Ти радісно від щастя плачеш.
Коли до неї ти торкнешся,
Об безнадію розіб'шся.
Тому, що доля зломить крила,
Неначе, забере вітрила.
І ти на зірку дивишся здалека,
Немов, без крил, слабкий лелека.
Не взмозі щось уже зробити,
І сліз з очей тут не спинити.
Сидиш і плачеш, мов дитина,
Хоча це не твоя провина.
Кричиш від болю, та тебе не чують,
Усі на свої мрії, лиш полюють.
Єдине, що тобі підкажуть:
"Такі обставини, які усіх нас в'яжуть!"
Та сум з обличча не зітреться,
Від болі сердце схаменеться.
Ти зрозумієш, що примушений боротись,
Об терени життя один колотись.
Надія згасне, наче взірвана зоря
І роззіллються всі твої моря.
Моря душі, любові,щастя, перемоги.
В твоїй душі розмиються дороги.
Дороги, що вели до мрії,
Дороги, що давали, лиш надії.
Той шлях, що вів до вічної весни,
Забрали небеса, повір, що це вони.
Останню іскру з твого серця заберуть
І шансу другого ніколи не дадуть.
10.03.2008р