Яскравіше привітного сонечка,
Що пробуджує світ навесні,
Посміхнулася лагідно донечка,
Просто так посміхнулась мені.
І бурхливою хвилею щирості,
Це безхитрісне миле дитя,
Розчинило оскомину сірості
Від буденного ритму життя.
Я стояв, ворухнутись не сміючи,
Бо злякати ту мить не хотів
І дивився, буквально, німіючи
Від навали палких почуттів.
Раптом щось у душі обірвалося.
Я від сорому ледь не кричав –
Ти ж отак кожен день посміхалася,
Як же я цього не помічав?!
Все в роботі, тобі ж – ні хвилиночки…
Я не міг усвідомити те,
Що моя невід’ємна частиночка
Без моєї турботи росте…
Обійняв, що є сили, я донечку
І сказати без сліз ледве зміг:
«Я належу тобі, моє сонечко».
А у відповідь радісний сміх.