Моїй зболеній коханій Землі
Земля обіймає вогко,
Земля забирає спокій.
Бачить наскрІзь твої рани,
Чує усі тихі кроки.
Земля наповняється кров’ю,
Бо рани твої глибокі.
Чує,як плачуть дельфіни,
Із Місяцем робить шторми.
Регулює приливи-відливи
І не знає жодної норми
Після травневої зливи.
А по шкірі гарматні черги
І вогонь кулеметних пострілів,
І цієї чужої енергії
Їй ,може,уже вдосталь.
Але качає кров її серце,
Більше за серце кита.
Ця кров у мені озветься,
І в тобі,
І кров ця свята.
Свята чистою предковічністю,
Величезною дикою древністю
Невимовністю
Незалежністю.
Ми усі в її ніжному лоні,
Вона наших жилах наших тече.
Обіймає ледь чутно за скроні,
Кладе руку
Тобі на плече.