А я люблю українську розмову,
Неначе шелест тихої води.
Акцент її на віки ліг в основу,
Як той чавун залізної руди.
І до цих пір на пам’яті хатинки,
Які ще й досі на селі стоять.
Я вже старий ,стара у мене жінка,
Тут по російському навчився розмовлять.
Великої різниці в тім не бачу.
Дві наші мови наче два крила.
Не думав,що під старість я заплачу,
По тій хатині,що стояла край села.
В ній мене мати рідна сповивала,
Від тих фашистів берегла в війну.
І щоб не плакав,тихо так співала.
Війна її залишила одну.
Коли прогнали тих вояк проклятих,
Від щастя заспівало все село.
Сміялись люди,з ними моя мати..
Змирилось серце,з миром одлягло.
Ніхто тоді і в думках не тримав,
Що отаке піднятись зможе знов.
Та заплювали б,аби хто сказав.
Навіки,думали,лишились тих оков.
І от тепер ,на старості своїй,
Крізь сльози я дивлюсь на батьківщину.
І серце розривається по ній.
Спокійно думав на Уралі згину.
Який тут спокій!Таті піднялися.
Свої своїх лупцюють, як в чаду.
Я тут,в Росії,за тебе молився,
Молитву тільки вірну не знайду.
Таку молитву,щоб одразу стало
Всім людям мирно і спокійно жити.
Чого вам не хватає,чого мало?
Навіщо вам хати оті розбиті?
Опам’ятайтесь,схаменіться,люди.
Невже не жаль вам всіх дітей малих?
Живіть для них. Щасливим кожний буде
Коли є діти і веселий сміх.
На що ганьбити росіян,братів?
Невже вам янки краще і миліше
Якийсь там чорний і надутий Стів,
Ніж білобрисий і російський Миша ..
Батьки усіх фашистів перебили,
Союз батьків,всіх націй і родин,
Щоб ми щасливо всі і гарно жили,
Щоб мир на світі лише був один.