Крізь душ-дерев та душ-кущів, чагарників…
По світі білому ми йдем, ламаючи гілки’.
У когось стільки, як в дорослих та хоробрих їжаків,
У когось, - лише на верху. По стовбурі – сучки’.
Той ліс – саджаємо не ми, про те бува:
У нас хтось пробує також поцупити віття…
Нічого не даю’чи, видираючи без пла’ти, за дарма’…
У їхніх стовбурах не чути ні жалю, ні каяття.
Коріння залишаємо позаду, в глибині.
Не маючи ні мапи, ні компа’са.
Лише інстинкти тіл, закони глибини’, на дні…
Татеми та тату, що зберігаються на шкірі папуаса.
У дерева немає крил і, не злетіть йому, мов птаху…
Як не пнись – завжди додолу, мов колода, в небуття.
Можливо у жертовник… а, можливо, на банальну плаху…
Хтось, дуже дорогий тобі, скінчить на ній життя.
Галявину б знайти, перепочити, щоб не бути в цьому лісі.
В самотність, де один живе собі король-слуга.
Щоб не шукати серед душ: черствих та явних бісів…
Ступить туди, де не була хоча б одна жива нога.
Ліс мертвих вже чекає, не діждеться…
Коли ти збільшиш його площу в одиницю.
Твій шлях – «краш-тест», а не життям зоветься,
Октановий напій, а не жива-вода з криниці.
Нема відлуння! Не гукай у далечінь…
То інші вже кричать тобі здалека!
Залежить шлях від навиків та вмінь…
Далеко… в небі, з саджанцем, кружля лелека.
Поет ХХ сторіччя. 17-18 листопада 2014 року село Торгановичі, вулиці Тиха, 12