вона приходила до нього щоночі, босоніж, заплакана,
приносила повні долоні гарячих, гірких і солоних сліз.
ланцюгами заковане серце, щоб не розпалось на атоми,
дияволу в карти програла, так як і всі свої дев'ять життів.
так буває, коли він приходить і наповнює життя сенсом
і воно здається стає яскравим, неперевершено барвистим,
насправді ж, він як вампір кров'ю, живиться твоїм серцем,
для ілюзій веселки вставляє тобі в очі кольорові лінзи.
так буває, щастя не вічне, життя досить нестерпне,
вона кохала, віддавала себе, а він просто розбив її віру.
і хоча надворі дві години тому тільки закінчився серпень,
душа вкрилася снігом, колючий мороз наче в'ївся під шкіру.
вона знову писала йому листи, римою, прозою, верлібром,
отримувала їх назад, мовляв вони йому не потрібні, лишні.
так буває, коли щирість кохає душу найменшого калібру.
дві години тому почалась осінь, а ніби щойно відцвіли вишні.
вона підкидала під його двері собаку, нехай навчиться вірності,
а він її не прийняв, як непотріб, на смітник бездушно викинув.
"Боже, дай мені терпіння і сили, щоб йому знову довіритись"
і все одно давала йому ніж, безпечно підставляла свою спину.
вкотре їхала з глузду, ставила на нього улюблену мелодію,
щоразу, коли чула її по радіо, здригалась до телефону рука.
йому ж було байдуже, він собі гуляв, з іншою дихав спокоєм,
вона безпорадно заснула. навічно. не дочекавшись дзвінка