***

Я намалюю собі вигадану казку,
Щоб все минуле збило потяг свій .
А я із пам'яті зітру тую поразку,
Тепер собі не скажу навіть стій.
Те море, що хвилює ції миті
Назавжди пам'ятатиме ту біль,
Ті почуття,які були зігріті
Та сльози від не впевнених надій.
І кожен ранок мене рятує кава ,
Від тої ночі , всій у сподіваннях ,
 З тобою мені миті навіть мало,
Не кажучи про потайні бажання.
Які бажання? В мене ти спитаєш .
Все просто,не відчути навіть болю,
Коли мене до себе повертаєш
А поті кажеш слово це- ніколи.
Душа людини бідна буть не може
Але не варто її відкривати всім тім,
Хто їй ніяк не допоможе,
А тільки буде з нею воювати.
Одна людина – це велике море,
А може і безмежний океан.
Показує він кожному простори
Тих незабутніх,всіх душевних ран.
Нам часом лікуватися потрібно,
Але хіба той час мене злікує?
Він тільки спогади поверне самовільно,
Бо час в житті у нас господарює.