I
Краща поема всіх часів! Прямо перед вами! Емоції! Драйв! Нові цінності і ціни. Високі почуття і низинні вади! Низька ціна і найвищі підозри. Найновіший склад і неймовірна якість! Купуйте – сумбур! Сумбур замість музики! Такого ви ще не читали! Вам сподобається! О, запевняю вас! Сподобається! Так, ви жити потім не зможете без цієї поеми! Вона буде з вами завжди! Завжди! Чуєте мене? Вся хуєтура у минулому! До біса. Гомер, Данте, Мольєр. Все у минулому. Тільки сучасність! Тільки правда! Остаточна й безперечна! Сумбур! Купуйте і придбавайте! Ніякої хуєтури! Вперед! До прилавків, компів і почтових скриньок! Ви відчуєте… Я обіцяю! Сумбур замість музики! Всі сюди! Налітай доки гаряче! Головна поема третього тисячоліття! О, найкраща, повірте мені…
Ну як?.. Думаю Артемію або Раєвському повинен сподобатись… Такий виступ. Може гонорар збільшать. А? Ви ж, ****ь, читаєте це! Підкиньте! А то на ваших умовах кінці відкинути недовго! Ну… пару тисяч. А?.. Сумніваюсь. Адже це моя шоста поема! І що? Запевнюю вас – якщо чесно, починати і перти до упору – опинишся у повній жопі! І нащо в нульових я Техніку цю записав? До сих пір розгрібаю! Ну вже, ні! Досить! Цього більше не повториться… Волаю до тебе Артій крізь мозок і папір! Раєвський – почуй благання поета з берегів сумовитої річки! Адже якщо вигорить… Ну! Думайте! Думайте, *****! Йобані видавці!.. Тут по-інакшому буде. Запевнюю! Присягаюсь!
Купуйте! Ображайте! Принижуйте, обмовляйте і ганьбіть!...Але… Купуйте! Тут усього навалом. І кримінальна історія і огляд хуєтури, звісно трохи порнушки і насильства… Все про реальність і сновидіння! Ви це оціните! Повний звіт про аналізи на приховані інфекції і рухливість сперми! Все лічнуха! Адже ви цього чекали? Тоді доведеться купити. Сумбур! Сумбур замість музики! Свинство прекрасного! Танцюють всі! Драми запрошують нелюдів! Найновіший натур-реалізм! Лихоманка реальності! Битва палає – вогонь пожираючий!.. Чуєте? Всі почуття! Потреби! Бажання і жадання. Все! Все, що тільки можливо вигадати і виразити! І навіть невимовне. О! Тут є все. Запевнюю! Краща поема всіх часів і народів! Виключно сучасна і неїбічно відверта! Всі сюди! Налітай доки свіже! Сумбур! Сумбур замість музики!
Дивіться, як падаю я на цей аркуш паперу, екран монітора, афіші, газетні статті й поліцейські протоколи, плітки і мораль, однобічність і панування розуму… О, це їхнє панування!
Ну, якщо і таке їх не влаштує?...Більше мене ніхто не видасть. Але чому? П’ять попередніх розійшлись тисячними тиражами… Це ж нажива для них! Чого вони бояться? Усе життя з’ясовую… Нехуй було з Технікою своєю виступати… Стопудово.
-Це підробка! Нехуєтура! Спалити! Знищити! Не згадувати! Він іще живий? Ця шипілява сволота ходить по землі? Все ще читає по кабаках? Скоро довийобується!
Отакої…Адже я, між іншим, не ***ньой страждаю. Вам зрозуміло?
Все це почалось з жахливого, нестерпно довгого, нескінченного скандалу і є тим же і зараз. Просто позвикали вже. Хулі ; п’ятнадцять років – не жарт! Єдине, що не змінилось, так це ваше рабство і сикундяйство. Балаканина, та пересуди. І моя упертість у бажанні йти до кінця. А до цього?..
Пам’ятається, я одразу сказав тоді – мені цього не треба. По любому. Гаразд би там, в натурі – світлоока дочка Егіохова! А ця… Тільки й прикола, що неповнолітня. Паріс (ну клікуха кента мого, тодішнього) заходить, отже, в мою печеру і давай пропагувати.
-Ну і життя ти собі влаштував… Не заїбало? Вдягайся, блін! З’їздимо…
Повеселимося! Тобі хіба, як боязкому, страху здаватися? Чого ти?.. Все одно веселіше, ніж дома вдома штани протирати. Книжками обклався, як інтелігент їбучий.
- Що це? Він узяв книжку і прочитав вголос – Гнів, богиня, оспівай Ахіллеса!.. Йобнутись! Ти це читаєш?.. Ти поїхав… Льоха… Зав’язуй. Звалюємо з твоєї діри! Лєнку Красну пам’ятаєш? Вона в машині з Диким унизу.
- Та він же дебіл! А, якщо нап’ється, так взагалі…
- Ти вдома будеш цю херь читати? Або перестанеш ***ньой страждати і з нами, а?
Мисливець зайця-бігуна з піснею жене… Звісно, я поїхав. Мені було двадцять три. Провінція. Глушина чистіше Ітаки. Та і розумів я вже, що спостерігати повинен все і що будь-які…будь-які розумні дії – ось, що по справжньому – злочинно! Решта доля… А від неї бігають тільки барани.
Табуном вулиць мчала крізь машину весна. Дівка на задньому сидінні впивалася тоніком і несла ахінею.
Подробиці – адвокат розуму, а я не з цих, так що - … Вони почали її трахати. Нормально все, наче було…дівка стогне…бла, бла, бла. Ну а, потім Дикий немов сказився! І давай її метелити. Причому без прикола. В кров! Я йому кричу
- Вона і так все робить! Нахуй?
А у цього очі білі. Одне слово – відморозок. Вся, ****ь, кімната цього зачуханого готелю в кровищі. Тьолка верещить. Я ж одразу сказав – добром не скінчиться. И що? Мене послухав хто? А зараз? Слухають! Во-во!
А ці двоє її ****ять. Я абсолютно тверезий. І зізнатися в повному ахуї! Вихід було знайдено швидко. Я схопив недопиту пляшку водяри і випив з горла всі залишки. Потім ми знущалися над нею. Ну ви знаєте… Порнуху-то кожний дивився з груповухою… Тільки тут , звісно, жорсткіше було. Все в крові і поті. Чортове пекло! Теологічний кошмар. Моральний ендшпіль! Ніколи ще я не почував себе так огидно. Брудні шпалери, ліжко зі скрипучими пружинами і плакати на стінах. Це скоріше не готель, а нічліжка. Коли скінчилось усе – Дикий посадив всіх в тачку – я з ним спереду, Паріс з дівкою ззаду. Їдемо. Навколо сніг, обшарпані скошені п;ятиповерхівки – ось Південне селище, Алфейський брід і Епі, зі своїми кошмарними будівлями – поворот.
Охуїти! Три мінта в бронежилетах і з автоматами (в дев’яносто п’ятому це було нормою). Йоб твою… Ще гірше. Це ОМОН. Дівка ззаду, як починає верещати – Все-е!!! Я здам вас зараз! Паріс їй рот затикає, а один з омоновців витягає руку і ми запиняємось.
… Коли ми відвалили від цих мусорів, що обшукали мене з ніг до голови, але котрі так і не помітили на задньому шалаву, котрій Паріс усю дорогу рот затикав. Як вони її не помітили? Ну тоновані стекла, і що? Тоді я і заявив – Все! Я більше в таке не лізу. Це повний піздець. Ми зараз ледве а тюрму не поїхали. Групове зґвалтування. Охуїти. В нічліжці цій все чутно було. Як верещала вона… як ми кричали… Бачили нас там чоловік п’ять. Діло готове. Тяп-ляп і всі на нарах. І стаття – ні*** не почесна. Однозначно. Стоп!
Що це було? Як мусора не помітили дівку цю? Наш стан?.. Вас не врятує ані могутній потік сріблястий, ані жаль… Ніщо! Але… Доля поета… Ні! Сама Евтерпа прикрила нас тунікою. Відповідаю! Ось, що змінило все тоді!.. Кошмар обернувся відкриттям. Що часто буває з кошмарами. Ніхто і ніколи не переконає мене в зворотному. Зупиніть, нахуй, машину, я виходжу.
Зіскочити вчасно – зовсім не ознака боягузтва. Будь-який вояка підтвердить (О, де ви, Макбет і Ясон?) – організувати правильний відступ набагато тягомотніше і ризикованіше будь-якої найбезрозсуднішої атаки… Ордена за це не дають. Але, нахер, мені посмертний орден? Кому його пред’являти? Готфриду Бульонському?.. Все простіше. Просто повний і остаточний піздець тобі прийшов. Твій будинок тепер могила… Це, власне і було їх завданням. А їхні приказки? Слівця ці… Мертвий лев… Бла, бла, бла! Нахуй. Я зав’язав. Алілуя! Бо куплений я дорогою ціною… Єдиний Бог Ізраїлю! Ну і все таке.
Адже коли ви вбили одного Бога… То, будьте ласкаві отримати дюжину – спрррраведливість, сссовість, муррраль, чесссноота, кримінальний кодекс! Тепер – вони з вас питатимуть… І їх не умовиш. Це істукани.
Як я опинився вдома вже не пам’ятаю. Коли заверещав телефон, пройшло вже років п’ятнадцять. Алло!.. Що?.. Про що?.. Чому я то?.. Ти впевнений? Точно? Дивись сам звісно… Що? Особисто я впевнений, що не надрукують! Відповідаєш? Ну. Давай. Я тоді тобі текст через пару тижнів скину.
І ось питається – хулі я на це повівся? Грошей ніхто навіть не пропонував. Наркоту вони не юзали… Сюжети, слова… Я вирішив забити, але згадав про цю давнішню історію і говорю Мальохіну – ну давай замутимо, хулі…
Загалом, діло було так… Отакої… І як воно було? Те що спостерігав я… Ну-у.. Це ж не однозначно… Скажімо омоновець, що в ній брав участь вважав по-іншому. Це ж очевидно… Коротше, до нас доїбались троє лягавих. На дорозі тормознули… Обшук, вся ***ня. Цей поворот мені не сподобався. Мінти – козли, ми святі. Нахуй! І я спокійно проїхав у тонированій дев’ятці повз вухатих представників, невідомо якої хуйні відмінив сюжет. Ну… це. Так. Так трохи краще. Все не піздюлей загрібати у відділені. При собі на додаток у мене було грамів сім. Ненавиджу це. При собі таскати. В дев’яносто п’ятому неможливо й неправдоподібно. Це не я. Я що дурак? Ні! Так бути не може. Я ж хотів цікавіше. Кому правдоподібніше то приплющилось? За нього – платять копійки, а проблем вище криши.
Я типу рубрику за їх поняттями буду вести. У видавництві їхньому – «Хіллпресс». Охуїти! Куди везти-то? До майбутнього літератури руської чи що? Так це ж повний піздець! Ви що думаєте – якщо книг дохуя понаписано, значить, в нормі все? Ви – йобнулись! Однозначно. Ну, самі-то прикиньте. Ну! Думайте, ****ь! Книг нормальних, без того щоб хоч до чого докопатися – не більше трьохсот. Але ж могли за три тисячі років… Могли б напружитися… Між нами. Втім, я не Висарев, і не Зелинський. Розумне вічне – проїбалось. Врубаєтесь? Заперечувати це може дебіл. Так! Це вже точно – ні про що. Рубрика! Охуїти! Як міг я погодитися на цю туфту? Неймовірно! Хто в підсумку крайнім залишиться? Я!
- Де сюжет? Герой? Дія? Місце? Про що він взагалі? І це він називає стилем? Нехіло. Це не стиль і навіть не його відсутність. Це оформлення порожнечі! Літературний злочин! Інцест прикметників… Мальохін так і сказав. Фігня! В рубрику їхню не піде. Та й взагалі… Потік свідомості нас не цікавить, та й негуманно це все якось… - прослюнявив він в телефон.
- Ого! Потік свідомості… Я і не чув про таке. Куди тече?.. У кого? Як давно тече?.. Років сто?.. Так, нахуй, мені це ретро?.. Алло! Звісно, він кинув слухавку.
Втім, гарячкувати – ні до чого. Можна і на пальцях! Адже чим, скажімо, вірш відрізняється від графоманії або істинна картина від жалюгідної мазні?.. Говорять це справа смаку. Ні***! Вас знову наїбали! Істинний творчій об’єкт, дія – є зусилля, при якому воля епохи проявляється через талант… Тут не може бути компромісу. Все інше – несуттєво. Стиль, форма, мова… Це, якщо хочете – питання темпераменту. А прагнення до реальності, властиве кожному, хто вмазався в це болото – несвідоме бажання виправдання своєї втечі від цієї ж реальності. Ось в чому питання. Терпіти пращі і стріли чи збільшити хаос? Наприклад, вважатимемо все вищевикладене питанням без відповідей і просто почнемо заново.
За сорок років, що я мав дурість прожити – тільки в одному я упевнився повністю і виразно – порядні люди не тримаються! Їм піздець! Виживають ті, що пристосувалися… Болото. І чим старше ставали оточуючі, тим більше я переконувався у правильності висновку. Ось скажімо – Н… Років із десять тому здав мусорам всіх кентів з котрими дурь мутив. Зараз – щасливий сім’янин із цілим виводком слинявих дітей, що лопочуть, і натільним хрестом поверх тільника, залізає на свою таку ж жирну, дебелу дружину… П’яний, але розумний, як говорив наш спільний друг. Може і так…
Але… В чому його розум? Що вижив? Але хто тоді розумніший за черепаху? Нема проблем! Коли вижив… Але хто не хворий, якщо всі помремо?
Ізувєров повільно, не кваплячись, отримуючи звичне і з юності улюблене їм задоволення, витягнув чорний, розміром з черв’яка волос зі своєї правої ніздрі і продовжив свій еротичний монолог. - …Так ось. Якщо ти… Сука малолітня зараз же. Чуєш? Зараз. Не знімеш джинси, і труси я тобі все обличчя розіб’ю. Мама не впізнає! – Леонід Андрійович притиснув внучку до грудей і, сміючись, додав –Та, жартую, я. Жартую.
Він поставив дитину на підлогу і та одразу втекла. Потім, підійшов до компа і увімкнув останній запис «Кулуматури». Матів замало, задумливо бурмотів він, записуючи щось у зошит, жовтий як жовток, роблячи звук то голосніше, то тихіше. На останньому треку не витримав і заговорив, ніби сам із собою, звертаючись, проте, до тільки йому видимого і у все вникаючого опонента в мобілі – Ну це вже не в які ворота. Це ж не приспів! Чорт знає що! Хто допустив? В наші часи хоча б співати вміли. Зикіна там… Лещенко! Магомаєв! А цей? На якій підставі?
Голос у телефонній трубці йому відповів красномовним мовчанням, і він продовжив. Співати не вміє. Слів не зрозуміти. Сумбур! Це не повинно повторитися. Пропоную повісити! Що? Зрозумів. Є!
Він посміхнувся. Вимикнув запис і, натягнувши на ноги старі пошарпані тапки, поплентався на кухню допивати водяру і доробляти замовну статтю для журналу «Питання Хуєтури». Допивши залишки «Жутинки» прямо з горла, Леонід Андрійович присів до столу і, розкривши зошит почав швидко, майже не замислюючись і не виправляючи помилок строчити.
ІІ
Причини, з яких російська проза знаходиться у найгіршому за всю свою історію стані слід виявити – і якими би плоскими і спрощеними вони, ці причини, не здалися нашим досвідченим літераторам і витонченій публіці – усунути для того, щоб на очищеному від цитат і зрівняльної естетиці поле, з’явився новий письменник, що може і бажає розповісти нам нарешті, хоч щось про те, що з нами відбувається, що зробить це в абсолютно новій небаченій формі. Враховуючи факт усунення як користі та етики, так пізніше і естетики постмодерністами, письменник цей зіткнеться, і зіткнеться на смерть з тим самим рядом причин, мова про які і йшла вище.
Як нам здається, сучасний, чесний літератор заради позбавлення від химери постмодернізму зобов’язаний усвідомити і зрозуміти естетичні установки, так званої сучасної прози. Історія її відома. Все це нажаль не більше ніж гостра реакція на соцреалізм, а отже і в своєму роді його істинне діалектичне продовження.
Спекулянти безглуздими детективами і глибокодумні філологи займаються, власне кажучи, одним і тим же, що визнано самими постмодерністами.
Нас не влаштовує така постановка питання. Митець, істинний митець завжди динамІт. І в цьому сенсі не важливо, чим він збирається підривати. Тема тут – не головне. Соціальний памфлет, любовна історія, просто будь-яка історія… Все, що завгодно!.. хоча за моїми особистими переконаннями сюжет в романі вже реліктовий доважок… все! але за умови тотальності. Тоталітарності мислення! переконаності в достовірності наративу, яка народжується з обов’язкової інтелектуальної совісті автора. Тільки це.У фокусі одне питання і цінність його невблаганно зростає. Все, що знаходиться поза увагою, відкидається усіма можливими методами аж до оголошення всього навколишнього фікцією, за винятком звичайно ж того цінного, про що оповідає автор. Сенс постмодернізму, як власне і соцреалізму – у рівнянні. Цінність, набута таким чином, не може бути рівною чому-небудь окрім самою собою побудованих естетики і етики. Нам це здається виходом.
Ліберасьйон, егаліте – усі рівні, все одно перед законом, естетикою, необхідністю, затвердженою етикою. Митець такий же, як всі. Всі ці речі, можливо, підходять для якогось стерпного співіснування людей, в чому ми втім, теж не впевнені. У літературному ж дискурсі все це і обґрунтовується, як безперечна істина сучасним постмодернізмом. Ми маємо честь не розділяти цієї думки і наполягати на повному свавіллі для митця, який має більші права, і якими він просто ЗОБОВ;ЯЗАНИЙ користуватися. Не важливо, вибирає він етику чи естетику. Між нами це взагалі не його діло. Суть в тоталітарності свідомості і народності, проявленій у новій мові. Все це можна виражати в стилістичному сенсі, через застосування арго и порчу слів, що за Ключевським, і є створення нової мови, а таким чином і нової форми. Нажаль, спроб подібного роду ми не спостерігаємо (вирізано цензурою (В.Глумов 2ий цензор Імперської Карфагенської канцелярії))
…
благополуччя (вирізано цензурою)
Далі ж слід зрозуміти, як і за яких умов з’явиться новий письменник зі своєю мовою і новою етикою, естетикою, а головне – самобутністю; себто з тими якостями, які на мою скромну думку і є складовими справжнього письменника-класика. До цього питання можна підійти з одного боку (як втім, і до решти питань) що є попросту інтелектуальною безсовісністю… Отже, почнемо по порядку.
Шарлатани, що оперують термінами і торгують вивісками, як то усілякі ізми… Від Мане до Платонова з безглуздим терміном «історії мистецтва», намагаються перетворити творчій процес на певний вид спортивного змагання або ж природний відбір… Вибудовуючи цілу шкалу і представляючи мистецтво у вигляді партій і шкіл, що борються одне з одним, вони нам нічим не допоможуть, оскільки (так в тексті) вперто і нав’язливо пояснюють ці процеси односторонніми детерміністичними чинниками…
Що поробиш?.. Метафізика не в моді. На щастя, ми не філософи, не історики і не мистецтвознавці. Ми – дилетанти, що постулюють, не більше. Але можемо і сміємо заявити, що не розуміємо і відмовляємося розуміти і приймати нав;язувані нам схеми. Хоча б унаслідок того, що будь-яка схема приховує під собою все ту ж сократо-гегельянську упевненість в необхідності так званих логіки, діалектики, здоровому об’єктивному підході і інших «занадто людських» понять. Залишаючись, проте, «при своїх», дозволимо все ж дещо утягнути і у цих товстосумів загального знання і жалюгідних рабів необхідності.
Ідеологія! – ось слово, яке може розкрити, як роздутий докучливий фурункул, одну (поки лише тільки одну з декількох сторін) нашої проблеми. І насправді; руські класики – Достоєвський, Толстой, Чехов і далі за шкільним букварем, буквально кожен, кожен з них володів, вибудовував і вистраждував певну ідеологію чи мораль (що для нас одне й те саме). Скажуть, - але як же? Очевидна натяжка! Причому в стилі тієї ж так званої «історії мистецтва». Або, наприклад, Чехов – яка там ідеологія?.. сторонній спостерігач, натуральна школа і т.д. Все приписували йому «маленьку людину», щоб хоч якось відповісти на питання, поставлені Їм людині. Відповісти на це можна. Чи варто пояснювати, що і Чехов, і Набоков були такими ж ідеологами, як, наприклад, Достоєвський чи Маяковський. Тільки ідеологами більш глибокими ідеологами іншого рівня літературної реальності, що іноді миліше за справжню. Що переоцінюють та створюють свою власну мораль, мораль, не очевидну для піднесених гуманістів і кривавих катів (що також для нас одне й те саме).
Нагадую, ми розмірковуємо не про абстрактний історично-детерміністичний процес, що є обдурювання і кампусовська пастка для істеблішменту. Мова йде про таємницю мистецтва і перспективу його можливої незатребуваності. А це вже серйозно. Зрозуміло, що на одному колесі тут не проїдеш. Але хто сказав, що воно не потрібне? Може, в цьому і є частка вирішення нашого питання?.. У баченні одного тільки колеса там, де нам пропонують низку тих, що тримають себе за руки, плечі, а кого і нижче фокусників і жонглерів на одноколісному велосипеді, ми можемо розгледіти. І розгледіти доволі виразно, будучи звільнені від діалектичних догм – навіть не двоколісний велосипед… а танк! Величезну виблискуючу бойову машину… Чи розуміють мене? І дійсно, колесо-ідеологія не одне, але без нього громада не поїде.
Подивимося ж тепер на сучасну прозу. Причому прозу як масову, так і рафіновану. В чому ідеологія, скажімо, такого подільника фаст-фуду як Нарініна? Звичайно ж, це очевидні і прописні істини; добро, зло, кров-любов і інша обивательська дурниця. Але прописні істини, хай вибачать мене марксисти, це і є ідеологія.
А тепер усвідомте просту, ще бальзаківу, істину – наклад!.. Наклад письменників подібного сорту величезний. Їх читають. Чи не тому, що за ходульними прийомами і манекенними персонажами ховається та сама ідеологія? Міщанська, обивательська, яка завгодно. Але ідеологія. А тепер поглянемо на так званих «серйозних» письменників. Яку там ідеологію вони представляють? Це ж дійсно цікаво. Тут ми стикаємося зі справжнім кошмаром. Сучасний «серйозний» літератор має цих ідеологій стільки, скільки вважатиме за потрібне. У цьому сутність постмодернізму!.. Насправді, він не має її взагалі. Завжди смішно, коли метафізика обґрунтовує свої претензії мовою опонентів. Але повторюю, тут питання дійсно серйозне. Може, і головне. Ясна річ, мова йде лише про один зі симптомів хвороби, і пояснити крах руської літератури однією, нехай навіть такою переконливою для нас причиною, було б спрощенням. Без гусениці танк не поїде, але може стріляти.
Нажаль, стріляти він теж не може. Сказати по правді, це (за поняттями постмодерністських сутенерів) він і не повинен робити! Адже по кому стріляти коли всі свої? Згадайте унітаз Дюшана чи «вишукані» Бартовські конотації. Що вже тут говорити про Дельоза і інших «маленьких французів»? Маленьких, по відношенню до таких тверезомислячих моралістів, якими були Стендаль, Монтень, Ларошфуко, Рівароль, Шамфор.
Не слід забувати, що будь-яка етична або естетична позиція в дискурсі постмодернізму може і навіть повинна (sic!) злитися у філологічному екстазі з будь-якою своєю протилежністю. Адже в буквальному сенсі «всі свої» - від виробника сірникових етикеток до Рембрандта.
Насправді «свої» - присвоєні, витлумачені і як наслідок звульгаризовані. А вульгарність, чи не є антитезою мистецтву? Так що ми маємо у залишку?
Ідеологія – це вектор. Іноді помилковий. Завжди помилковий! Але вектор. Без нього – аварія, крах, катастрофа. Втім, це, як я вже писав вище, лише один з аспектів літературного занепаду. Є і інші. Далі ми змушені будемо звернутися до наступної настільки ж актуальної проблеми.
ІІІ
Проблема Ізувєрова. Так я назвав би цю маячню. Актуальній проблемі! Йобнутися! Ці долбойоби наче на луні жили. Читати це було нестерпно. Адже, якщо очевидно все, то до чого віра? Ні віра не потребує очевидності, ні очевидність віри. Я, взагалі підозрюю очевидність у вульгарності. Але вульгарність це як раз і є те, що продається! І продається краще за все! І хоча кожного разу, коли Леонід Андрійович заявлявся з черговою порцією подібного роду мотлоху – редактор, зачинявся в кабінеті і матюкався про себе, слухаючи його наполегливий стукіт. Все одно – потім, будучи людиною м’якою і по суті добродушною і відхідливою, а головне чуйною до дзвону монети – він відкривав двері і забирав рукопис до друку. Так вийшло і цього разу.
Зі мною ж все було з точністю до навпаки. Редактор видавник, коректор, складачі – всі поголовно вважали мене запеклим мерзотником і негідником. Критики і професура, що годується від літератури зневажала і ненавиділа, але щоб не робити піару вважала за краще мовчати…Вони промовчать і цього разу. Йобані сикуни. Публіка? О, публіка не відставала і навіть випереджала! Думки!.. Поради!.. Судження і провокації, Стук і Балаканина. І як їм не набридло? Я?.. Думаю, можна сказати, що мені, не їбатися, пощастило. Мене оточують святі! Ні гріха, ні косяка! Поради, повчання, настанови. Вони так можуть написати за годину… Та що вони?.. Їхні діти і то краще за мене накалякають. О! Вони впевнені в цьому. Запитайте самі. Так! Він нездара, матерщиник, негідник! О;кей! Нема проблем. Все це, звичайно – дуже мило.. Але! Поки ми тут пустуємо… можуть, адже і мусора приїхати! Так горланити!.. Це ж вулиця,, вважай… В підвалі треба було прем’єру робити. В бункері! В підземеллі! В печері! А цей? Все говорить – тіп-топ… Я і афішу вже намалював! Йобнутися. Я йому так і говорю – Діоніс! Це-ж не клуб навіть! Я ж горланю постійно! Мінти по любому приїдуть. Пов’яжуть всіх! І в першу чергу – мене! Хто тут надривався? Ніконов? До побачення!.. До речі, пропоную перевірити цю тему. Бля-я-я-а-а-дь!!! …Ну як? Не їдуть? Звісно! Це ж не дах в центрі Ленінграда! А тоді, під час прем’єри цієї поеми то… Повний піздець! Так і було. Відповідаю… Як не приїхали до сих пір не зрозумію! Так відмінно! Продовжуємо.
Ось ще хтось лається… Але хто це?.. О! Благочестиві… Їх багато! Ого! Цілий клубок черв’яків, що звиваються. Хто йому дозволив?.. Розстріляти!.. Чесні і гуманні, всепрощаючі і всерозуміючі! Ці гірші за всіх! Адже не звинуватиш черв’яка у брехні! Це непристойно навіть! Типу зирьте - черв’як ****ить!..
Ну це вже перебір… Я, отже, сказав цю, так би мовити, поему і я ж черв’як чи що? Він охуїв! Заткніть йому пащу… Бажано землею!.. Це моральний виродок!
- Ну так. Вам то, звісно, видніше… Хто ж сперечається… Але тільки одне зауваження… Дозволите? Так ось! Продовжуємо! Розумію… Нечемно. Та й не вигідно. Яка популярність може бути у поеми, де читача ображають? Але мені то… Самі знаєте. Так що будьте ласкаві – ознайомтесь з фіналом. Раз вже дочитали майже до кінця.
Так ось. Ви, звісно молодці! І, не їбатися, спеціалісти. Але, дозвольте дізнатись… З якого переляку ви взагалі вирішили, що хоч щось розумієте? Ви з такою невимушеністю лізете в мою душу, точно це ваш особистий сортир. Але… чи не здається вам, що тут… Саме тут… У моєму, себто випадку – ви не одупляєте?.. А?.. Приходила ця думка до вашої голови хоч раз?
Всі його приколи – повний піздець! Цим сказано все! Значить, скоро тайга, значить, скоро похід. Настукають. Як пити дати. Традиція!.. Історична звичка… Та ну їх… Мені миліше паперові листи. І не в дівочих зітханнях справа, і навіть не в революції. Не хочете? Не треба! Вам революція нахуй не потрібна? Вона кривава! А ви святі. Зрозуміло. Забийте. Я не про це. *** з нею з революцією.Пропаганда – нудне діло. Я все-таки поет. Я бачу вечорами з мого вікна… Повзуть по небу. Ось і все. Особисто мені достатньо. Симфонія простору…
А сага! О, сага мого життя. Чого там немає? І, ніби, треба. Признайтеся, це ж треба? Розповісти. В тому і справа. Я не графоман. Диктант, навіть на вільну тему був для мене у школі мукою. Тут необхідність. І нехай усвідомлена, але непорушна.
Цей нудний поет все щось до сих пір бурмоче невиразне. Ну самі прислухайтесь – сановитий друг хуліган навчав усьому. З ним палили перші сигарети. Їх темний, терпкий дим відлітав до безхмарного неба, на мить з’являючись у просторі. Ми бігали по кінотеатрах і дворах. Між книжок і саморобних кастетів. Було круто. Ну, а потім, ясна річ, нас просікли.Тут і почалось. Вони їбали наші мізки п’ять років. Класу до сьомого. Це ж їхня задача. Їм платять за це. Чи ви що… Думаєте їхня ****ська держава, дарма годуватиме таку ораву? Масу клітерів, що клімаксує, смердить потом і дешевим лосьйоном, що ворушиться, судорожно сіпається. Ось така картина. Нехіло. А? Як вважаєте? Те що треба?.. Ау.. Не заснули ще?.. Он Мальохін товче, що не читає мене ніхто… типу сенсу немає… Ніби в їх… в їх йобаному житті є хоч якийсь сенс. А у вашому?.. Вітаю. Ви ідіот.
Хліііба насущного даааай нам днесь… Це духовні мінти, ****ь. Я зненавидів хуєтуру та іншу поїбень саме тоді. Тому на тому уроці я все і сказав. Все. Нахуй. Мені Пургєнєв ваш – похуй. Це ж кінчена людина. Інтригував проти Костоєвського, корчив святого і вдало прикидався стилістом. Погань. Так що повторюю за Штендалем – ніякої політики! Ніяких ідей. Тільки нутрощі!.. Мізки, кишки, кровоносна система, серце, врешті-решт! Це, здається, цікавить всіх. Тільки подивіться! Не кожного дня почуєш таке… Та ще в очі!.. Оля-ля! Він врізав дуба? Що?.. Але чому? На якій підставі?.. Він зобов’язаний здохнути, коли наклад забрати зібрався!.. Непогано!. Чи не правда?.. Та що я? Ви з такою ж безпосередністю міркуєте про Бога, смерть, душу, устрій всесвіту.
Нехуйово! Ніби ви не звичайні шматки м’яса, придатні до існування від сили сімдесят років, а напівбоги, що володіють усіма секретами світу. Але.. Бачте… В моєму випадку це не котить. Ви ще цього не зрозуміли? Шкода! Але запевнюю вас – в моєму випадку неможливо бути спеціалістом. Просто неможливо! Я ж, врешті-решт – рятую вас! Думайте! Думайте, ****ь! Раніше що було? Монолог! Завжди! І усюди!Ну як розмовляти з книгою, пластинкою чи картиною? А? Це ж нереально!.. Але… Заждіть. Я ж говорю з вами!.. Прямо в книзі. Ви навіть і відповідаєте! що зовсім нечемно, але це моє діло. Оцініть хоча б цю новину! Ну же! Думайте! Думайте! Непередбачуваність! Ось, що ви проїбали. Адже і відкриття моє, власно і не відкриття зовсім… Поет зобов’язаний покладатися не на правила і схеми, а на принципи мови, що вибрала його. На внутрішні архетипові, якщо хочете непередбачувані закони! Хоч і не закони це зовсім. Свавілля! Я наполягаю. Саме свавілля. Ось що таке вірші! Ось вам правило. А не шкільно – кампусовське начотництво чи постмодерністське юродство.
Цього мені не пробачать! Розумію і не здивований… Скоріше в очікуванні… Гарячковому і нетерплячому! Тож тепер ваша черга. Мене здивувати важко… Повірте. Арешт, репресії, знущання і тортури… Та чого ж там! Хулі дріб’язкувати? Ешафот на Дворцовій!.. Барабанний дріб! Ритуальне заклання Головного Винуватця!.. Кошик для відрубаної голови… Крики публіки, схвальні або образливі…яка різниця…Оплески Головному Кату!.. Скрипучий поміст і пов’язка на очі… Крики посилюються… Оплески переходять в овації… Удар! І липка, чорна кров заливає сторінку. А далі…
Далі – зітхання. За яким не буде ні виходу, ні пісень. Ні спорів, ні віршів. І саме життя обернеться тим, що воно і є насправді.