Колись ми захлинемося життям –
непізнаним, незнаним, золотавим –
вриваючись у вітер, що сотав
веселку чи розбурхане кохання.
Колись ми об’єднаєм кольори
заплутаних стежок в один єдиний –
скуштуємо на смак – не говори!
плекай його під серцем, як дитину
скривавлену, тривожну, мовчазну,
з очима переповненими небом…
Прокинувся? Чекай-но, я помру!
не стримуй, не спиняй мене, не треба.
Бо разом не бувати тільки тут:
коріння, заґратоване пітьмою,
не бачить тих листочків, що ростуть –
розлучені, розділені на двоє.
А далі – тільки разом, тільки в спів,
такий, що навіть білі пташенята
не винесуть до Господа: “ти мій,
а я твоя” – нам землю обійняти!
…і сонце, й набурмосені зірки –
так легко, як сміятися сніжинкам…
Коли Господь почує ці рядки –
повірить, що він сам, напевно, жінка.