Надто стомлений аби у мандри далекі іти,
Надто зломлений аби піднятися високо в небо.
Десь без мене існують ніким не відкриті світи,
І так само спокійно існують світи ці без тебе.
Надто сильно хотілось приборкати цю кляту лють,
Яка точить у грудях все нову незлічену рану.
Надто сильно кохалось, що досі ніяк не збагнуть,
Оп'янівши, немов від триклятого твого дурману.
Надто важко лишатися з тим, хто тебе не чекає,
І не менш важче взяти й піти, не сказавши ні слова.
І до болю щемить, коли більше ніхто не шукає,
І на місці твоєму заміна з'являється нова.
Надто дико у прісній водоймі топити свій гнів,
Бо ти знаєш, що й ліки від цього ніяк не відводять.
І не так то й страшить непрощенність байдужих богів,
Бо, напевно, вони жартома те кохання знаходять.
Надто голосно треба кричать, щоб аж до німоти.
Що завгодно робить, лиш позбутись цієї потреби.
Десь далеко існують без мене інакші світи,
І так само спокійно існують світи ці без тебе.