Ти чуєш, як здригається струна,
І небо нам погрожує грозою?
Мов зіштовхнулись Бог і сатана
в невидимому вічному двобої.
А ми з тобою - грішні дві душі,
що знов зустрілись всупереч паролям
на стежці, як на гострому ножі,
на станції під назвою "Недоля".
Ти чуєш? Небо грозами кричить,
Коли рукою вуст твоїх торкаюсь.
За кожну у твоїх обіймах мить
я відповім колись, та не покаюсь.
Дощем із парасоль стікає час,
та без жалю приймаю цю спокуту,
й до твого серця тулюся ще раз,
аби грудьми биття його відчути.
В колиску неба місяць тихо ліг,
якбИ він, сріблоокий, напророчив,
що порізнь ще пройдемо сто доріг,
а на сто першій знову - очі в очі...
А ніч на плечі - зоряним плащем...
щоб не змогли забути ми ніколи,
як дві душі прощались під дощем
на станції під назвою "Недоля".
(с) Надя Ковалюк