Я не бачусь з тобою...й на тОму спасибі,
бо ще плутає вітер думки і волосся.
Як усе-таки часто ми робимо вибір -
із весни повертатись в зажурену осінь.
Вже людських пересудів марудні тумани
не торкають твоєї сімейної тиші.
Накриваючись ковдрою самообману
ти волієш про мене не думати більше.
Та нічого в житті не минає безслідно,
невблаганного часу надмірна зухвалість
перед пам"яттю всіх нас кладе на коліна,
лиш від неї одної не зможеш сховатись.
Ти топтатимеш буднів набридлих гілляччя,
заплітатимеш доньці в майбутньому коси,
тільки зрідка грозою нічною заплаче,
про весну нагадавши - зажурена осінь.
І не знатимеш ти, що ночами раз по раз
то не дощ накрапає в душі, як отрута -
то гортаючи спогадів вицвілу повість,
тихо схлипує жінка...тобою забута.
(с) Надя Ковалюк