З ним я рвалась до раю...дісталась до краю,
зорепаду шукала...знайшла листопад.
Я його,як нікого раніш,проклинаю,
і жадаю його ж ,навіть більше в стократ.
Я була з ним нещасна...й щаслива напрочуд,
з серця квіти росли...і стирчали ножі.
Я його уникаю...й до відчаю хочу,-
нереальна реальність людської душі.
Я направду борЮся з собою щосили
і тікаю крізь попіл мостів навсібіч,
та не кров,а Його проганяє по жилах
незбагненним дурманом напоєна ніч.
Я торкаюсь свідомістю всіх поворотів,
але серцем не вписуюсь в жоден із них,
і заносить мене,як авто на болоті,
лиш туди,де колись його голос затих.
І вогнем свого серця вже поспіль два роки
я випалюю рідне ім"я без жалю...
А воно все стукоче й нагадує кроки
тОго,кОго ненавиджу...й дуже люблю...
(с) Надя Ковалюк