Я жду тот час, когда себе скажу:
Вот та строфа изящна до предела.
О, как тогда, должно быть, затужу!
Как захочу, чтоб вдруг она истлела.
Как испугаюсь: где теперь почин?!
Уже вершина, где мои дороги?
… Он старый был. Был старый. И почил.
Ему лизали руки эпилоги.
Во снах он видел камень с сотней жил.
Орган стенал смертельным сожаленьем.
Он Богом был и мир свой сотворил.
И отвернулся. Претило творенье.
Блуждали руки в окружных путях,
Тускнели фрески, глыбы упирались.
Те руки были в ранах и рубцах –
Они всю жизнь с камнями пререкались.
Есть небо. Нет всего лишь потолка.
Пошли дожди. В подмостках всё шаталось.
Толпа ждала неверного мазка.
И снова кисть сомненьем отягчалась.
А он едва держался над толпой.
Этруски, скифы, шквал насмешек едких.
И вдруг сорвался... Боль? Какая боль?
Он разлетелся в каменные щепки.
И вот лежит. И некому сложить
Его в одно в базилике на плитах…
Проснулся. Ничего и не болит.
Всё напрочь отнялось. Как пережиток.
Нажился он. И недругов нажил.
Достигнул лет без года девяноста.
Осилил жизнь, друзей всех пережил,
И умирал расстроенно и просто.
Свинцовость век… дорожка от слезы…
Безмерно жаль единственной утраты:
«В искусстве я постигнул лишь азы.
Одни азы! Как жалко умирать-то…»
Земля пером. Чудной был человек.
Выносливость на грани нереального.
Чтоб так искать, и всё ж за целый век –
Одни азы! – ни капли идеального.
Ты бесконечна, совесть мастеров,
Лети, тебе не страшно навигаций.
Был тяжкий час. Теперь любой готов
Поэтом и художником назваться.
Все гении.
На вечные весы
Кладут шедевры. Щедры по природе.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
Был Микеланджело Буонаротти.
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стули'ть
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози'…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Ле'ти!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.