"Хвилина меланхолії"
Мені здається, я тобою не напилась.
Повільно вгасли всі твої вогні .
Мені здається, що втопилась
в твоїй безмеженій пристрасті.
Так неочікувано наступила осінь
за нею слідом йшла зима.
А твої образи, немов мене лоскочуть ,
а твої губи, п'ють мене до дна.
Так не жаданно випали всі сторінки
І я забула ту прокляту пору,
де обіймали руки не твої,
Де я шукала в інших ту опору,
що довго так тримала на плаву,
що з нею я торкнулась майже неба.
Пробач, що я вже більше не тону,
пробач, що більшого мені не треба.
Що можу так сміливо говорити,
що очі вже не мокрі від журби.
Коліна вже давно болять молитись,
за наші пошматовані стежки.
Я не жалію жодної хвилини!
Хоч важко було...
Сильно біль душив.
Ти вже дорослий. Я ж з помарками дитини
Ти ту дитину з рук впустив...
Я вже не плачу, я хочу літати.
І ніжність прогоріла вся до тла.
Дай Боже, більше не згадати,
Твого болючого тепла.
Ще мить, здавалось, я уже зірвусь
І полечу у бездну почуттів.
Тебе у пам'яті торкнусь,
Торкнуся вкритих болем днів.
Ти з посмішкою злодія - калічив душу
Я віддавала всі тобі рядки.
А зараз...навіть я не мушу,
Тебе приводити у свої сни.
Я не жадаю більше твоїх пальців,
Набридли очі й серця стук.
Ми більше року. гралися в коханців,
Та в тебе це - був лиш порожній звук.
А я з синдромом вічної принцеси,
Віддалась до останнього ковтка.
Цього вірша відправлю по адресі,
Щоб нагадати, що прийшла зима.
Що сніг невпав, та все ж душа радіє,
Що холод не війшов в моє житло.
Що зараз щастя у очах жевріє,
Те щастя , що колись у нас було.
Що гріють не твої холодні руки,
Що обнімає не твоя мене душа.
Що я радію і не знаю муки,
Що вірш в останнє я тобі дала.
Його кохаю дуже, по дитячи.
Тебе кохала, зовсім я не так.
І знаєш, вельми тобі вдячна,
що ти не зміг кохати саме так.