Лист коринфському другу
Здрастуй, Клавдій. Я тут затримався.
Імператор та Консул так само бадьорі
і встигли до імперії декілька провінцій
повернути.
Мусора все нахабніють, але це не ново.
Ми з тобою обговорювали все це, коли
ти заїхав на декілька тижнів,
а потім?
Чув, десь у Моравії служиш?
Що там?
Як і тут вмирають, народжуються?
Може, хоч десь що змінилося?
Втім, не думаю. Я?
Я все так само терзаю очима папір,
як виражався наш друг.
Пам’ятаєш його?
Син Ахілла! Кінчив він погано.
Говорять, не виходить з дому кілька років.
Втім, що ж поганого?
Він завжди був розумніший
за нас…
Я все так само кричу на підпільних концертах,
що я знаю, ти ніколи не хвалив,
і можливо мав рацію. Що поробиш?
При принципаті
у патриціїв бути у служінні – ганьба.
Мені плебеї миліші.
Знаю, ти розсердишся, вибач.
Тож про що я?
Так, Клавдій,
скільки дурь зараз коштує у вас?
Говорять, дешевшає.
Тут бариги нахабніють,
вибач, непристойне слово.
Якщо в Спарті терпимо,
то десь у Сузі
триста драхм вже коштує,
те, що у вас
насипають на гульден.
Загалом, все як завжди
ні отак, ні так.
По сусідству відкрили шинок,
де ночами купці трясуть животами.
Зима ніби скінчилась…
тут не помітно.
Пам’ятаєш Селену,
гетеру з шинку, де ми пили ще в
дев’яності?
Померла від ганебної хвороби.
Уяви?
А колись, ти пам’ятаєш –
з гладкою шкірою
і вузькими стегнами, як веселилася?..
О, життя, даремне!
Ти не згоден?
Втім, час закінчувати –
я виступаю прямо зараз
в маленькому клубі, схожому на клітину.
Читатиму и нестиму усіляку нісенітницю,
якій, втім, щиро вірю…
Хай живе Цезар!
Десятий рік.
З привітом зі столиці імперії.