А потім – гори дихали в імлі!
Немовби небу віддавали шану
За ті дощі, що змили всю оману
На світлому небесному чолі.
А далі – усміхнулись небеса!
І рік дзвінкі потоки повноводі
В такт зашуміли, сповнені свободи!
Душа зітхнула: «Ах, яка краса!»
Я чула – серце розправляло крила
У цій німій і звучній тишині.
Щось неймовірне сталося в мені –
І я навіки гори полюбила.
Оцю сувору і просту красу,
Ці запашні медові полонини…
Порослі мохом лісові стежини
І свіжість водоспаду унизу…
Ми Господа шукаємо в юрбі,
У намірах, у вчинках, серед ближніх…
Я ж тут відчула Бога у собі,
У схилах гір, у місяця серпі,
Медовим трунком в скошенім снопі,
У пасмах ночі, у лісів журбі,
У кожній краплі дихає Всевишній…
Душа переродилася за мить.
До щирих істин привела дорога:
Достатньо в серце Господа впустить,
І ти у всім живім відчуєш Бога…