кожне із твоїх перевтілень,
що губиться поміж поштових відділень.
однаково схоже на джаз.
який треба слухати в напівтемній кімнаті.
кожен раз
ми не вбиті часом, ми трохи ним розіп’яті.
о п’ятій,
кажуть, закінчиться і наша казка:
всі автобусні квитки, помітки, інші дрібниці,
що мають сенс, коли їх зберігаєш у скриньці
( чи клапані серця).
всі дотики, що супроводжуються гнівнім "не сердься".
все, коли ти проходиш повз,
залишаючи едгара аллана по
на книжковій полиці.
таємниці,
які вигадуєш, а потім у них віриш,
перший дотик до шкіри,
забуті книжки з підкресленим словом.
як усе це може бути невиправдано тимчасовим?
мабуть, ціниться лиш те, що має кінець.
не згадувати момент,
коли йдуть нанівець
сотня важливих речей,
старання, звички.
те плече. одне із десятки інших плечей.
на яке можна покласти голову,
коли рахуєш пропущені електрички.
в гортані мовчать сотня пустих "пробач".
обіцяй мені,
обіцяй, що через гугл - перекладач
не пройде жодна із строк,
що писалась у найближчому серед бістро.
за вином (точніше - півлітра,
терпкого і хмільного)
бо між нами не повинно бути нічого,
окрім мілліметру повітря.