Тоді, пам’ятаю, дощило.
І вечір, ні на що не здатний,
швидко самознищився,
спровокувавши
незвичний стан речей.
Я пам’ятаю
голі вікна за видом
в порожнечу,
гуркіт цвяхів,
що людство мужньо забивало
в ледве живий небозвід;
я пам’ятаю
кольору зараженої крові
стелю,
що повільно впала на
моє неприбране ліжко;
кімната зменшувалась,
на стінах повиростали вуха
потворно пульсуючі.
І одне з них
навіть
щільно притиснулось
до мене.
Я добре пам’ятаю мить, коли
всі мої п’ять почуттів
злились в одне єдине.
Я почувався так, ніби мене
спочатку зруйнували,
розділили, розірвали на шматки,
та згодом зібрали,
склеївши,
як дитячий конструктор.
Я пам’ятаю також
прозору підлогу,
під якою, серед дерев,
озер і гір,
чітко виділялось
величезне венозне око.
В ньому відбивались
почергово
в’язниця, шибениця,
вогнище так сам
величний
непохитний
кат.
Я сів у кутку,
востаннє подивився у вікно
(там нічого не змінилось),
тихо промовив слова подяки
і перекрив собі дихання
з надією на моментальне
одужання.
Аж раптом
з неприкритих дверей
з’явилась
кістлява рука
і схопила мене за шию,
судорожно, невпевнено
і наче соромлячись,
але їй вже тут
нічого було робити,
бо це все здавалось
настільки абсурдним
і нереальним,
що дійсно
виявилось
правдою.