Ти тільки не дивися в очі їй.
Це ж від початку лиш обман,
Який впускаєш в всесвіт свій,
Наївно ідучи, мов крізь туман.
І не сказавши навіть пари слів,
Ти закохаєшся всерйоз у неї.
Непомітно і раптово, і не як хотів,
Бо не рівня красі цій віринеї.
Краса ж її, то невідомий сплав,
Що не забудеш вже ніколи,
І скільки б потім ти не палав,
Довкола серця там лиш частоколи.
Але запізно ти це все збагнеш,
Що навічно у пастці застряг.
Байдужість її досi немає меж,
А очі ці карі - твій білий стяг.