Чекаю снігу, мов синичка шмат сальця,
Зима морозом пригощає та морозивом…
І все - холодне, кришталеве, що оця
Закрижаніла їжа їсться тільки дозами
Якихось ліків від осінніх почуттів…
Рятую душу… Не згоріти ж їй у вогнищі
Червоним птахом з білим вельоном зі снів,
Які приходили вінчальні та видовищні…
Чекаю снігу… Вже зима. Сиджу сама.
З вершками каву п'ють в кутку за жовтим столиком.
А я – морозиво куштую, крадькома
Дивлюсь на вхід: не розминутися би з долею…
І ти прийшов! Струсив під ноги сніг пухкий.
Окинув оком залу, вбрану по-зимовому,
Підсів, торкнувся ще ледь теплої руки,
А відігрів п'ятихвилинною розмовою…
Тепер мій сніг – це тільки ти! Та не тому,
Що з грудня стежки паралельні об'єдналися,
І не тому, що двадцять сьомого здіймуть,
Тебе вітаючи з народженням, бокали всі,
І не тому, що січень пару обручив,
Що з криком «гірко» на вуста мед лився річкою.
Ти – білий сніг, ти - чистий сніг із теплих слів:
«Моє кохання і життя з тобою вічні є!»