Сіроока, сумна дівчина безпорадно довго сиділа перед вікном...
Худорлявими пальцями з мохерових ниток в'язала теплу кофтину,
Вкладаючи в кожну петельку всю свою ніжність, любов і тепло,
Час від часу гладила в животі свою, ще поки ненароджену, дитину.
З іншого боку вулиці карі очі жінки так само довго дивились у вікно,
Збоку лежала вже зв'язана поморщеними руками тепла кофтина,
Очі її нестерпно боліли, плакали, та дивились в далечінь все-одно,
Бо як і ті сірі навпроти чекали чоловіка, чекала мати з війни сина.
Рівно десять років по тому йшов на тій вулиці сильний дощ,
З сіро-карих очей непомітно й тихо скотилась гаряча сльозина.
-Не плач, внучко, не плач, доню, бо твій татко-справжній герой,
Дякуючи йому, мирне, нехай поранене, небо вкриває нашу Україну.