Альберту Кобякову
Ти наче повінь затопив мій розум,
А сам до серця іншу пригорнув,
І по щоках течуть, як ріки, сльози,
Як добре, що ти болю не відчув.
Десь угорі співає стиха ангел,
Про те, що крила знову відростуть...
Кохання іноді здається справжнім,
Та тільки лоба через нього б'ють.
Беру зі столу філіжанку кави,
Кружляє за вікном лапатий сніг...
Загояться із плином часу рани,
Та вкриє скроні порохом доріг.
Можливо, як то кажуть, все на краще,
І посмішка лягає на вуста...
Блукає, або зовсім поруч, щастя,
Та знайдеться, бо довгий шлях життя.
Співає вітер про красу природи,
Та свіжість поцілунків роздає...
В озерну заглядає місяць воду,
Де поруч з зорями щасливішим стає.
Нехай твого кохання згасла зірка,
І замітає сніг твої сліди...
Це вчора було боляче і гірко,
А сніг, що тане - джерело води.
... И кто-то напоит меня с ладоней,
Да кони в чисто поле унесут...
Не стану милый, я тебя неволить,
Ведь слаще там, где чувства берегут.