Вона й сама не знала, що так може...
Так божевiльно голосити у серцях…
Чому? За що? Коханого, ти, Боже,
Їй обмiняв на захололого мерця?
Вона за ним стрибнула у могилу,
Бо як вiн там, один, в сирiй трунi?
Чому тоді його не зупинила?
Нехай в пекельному усе горить вогнi!
Не йде, голубиться в вiнках, спiває,
Щоб чув, що поруч, як i до вiйни…
Вона iз тих, чиї герої не вмирають,
Нехай говорять, божевiльнi всi вони…
Пробач, пробач, цей хрест собi на груди
Я б узяла. Ти трiшки почекай…
Косилися на бiдну жінку люди,
А він їй пошепки розказував про рай…