Ти впала боляче, я підійшов,
Спитав, як можу Вам допомогти.
Ти промовчала, плачучи в пальто,
Я лиш спитав тебе: “Куди нести?”
Спочатку відсторонені були.
Я ніс, а вона майже не трималась.
Коли хвилинок з-десять вже пройшли –
Розговорились, навіть посміхались.
Довірливо, за шию обняла,
Дозволивши собі бути слабкою.
Мене, як свого друга сприйняла,
А я ще все вважав її чужою.
Так було, доки ми не підійшли
До місця, де були якісь знайомі.
Ти засоромилась, сказала: “Відпусти.
Сама дійду, живу он в тому домі”.
Натомість дужче лиш її прижав
До себе, наче хочуть відібрати
Щось рідне, щось своє – я ще не знав,
Чому роблю це, не хотів ще знати.
Ти так здивовано, усміхнено дивилась,
Я з кожним кроком дужче розумів -
Розстатися з тобою надійшов час,
Та думати про це я не хотів.
Чим ближче ми підходили до дому,
Тим дужче моє серце калатало.
Все знаючи, обвила мене знову,
Обвила серце і не відпускала.
Коли вже вдома я її поклав,
Промовили: “Не йди!” – “Я не піду!”
Поки я ніс її, то покохав,
Що й досі на руках своїх ношу.