Ось я лишаю зброю... Жадан в моём перекладе

Sorokin -Drug Rafieva
Сбрасываю оружие и начинаю ползти,
ползти от того, чему во мне не было веры,
в стороне остаются топи болот и сухие пути,
мёртвые патрули и разорванные командиры.

Обползаю чужие кордоны, стратегические мосты,
обползаю отчизну — лишнюю и бескрайню.
У меня ещё уйма времени, мне ещё столько ползти,
так какая же разница, что именно я обползаю.

Каждая ночь была медленна, как река.
День, как подарок, был предвкушаем и жуток.
Хвалы и проклятья летят с моего языка,
а тьма так тепла и липка, как овечий желудок.

Святые вещают с неба, мёртвые из земли.
Но мера и сопричастность - в пренебреженьи их к миру.
И пусть в этой жизни некуда мне идти -
распахнувшая чрево земля хранит дезертира.

Что в твоём сердце, страна, что в тумане твоей головы?
Я даже не знаю, какими цветами вышиты наши стяги.
Бесы стоят со мной — недоверчивы и живы,
и попрекают меня словами моей присяги.

Если уйду отсюда, всё позабыв, что есть,
и перестанут сниться мертвецы, что плывут рекою,
если в каждой смерти будет видеться только смерть,
и совесть будет легка, а голос звенеть струною,

если пугать перестанет окутывающая тьма
и то, как луной наполняется каждый выдох,
буду говорить со всеми, говорить, пока есть слова,
говорить про живых пока, говорить про уже убитых.

Десять тысяч погибших прислушиваются в земле.
Десять тысяч святых слушают над головою.
Голоса погибших далеки и от этого кажутся злей.
Голоса святых тоже кажутся злыми и пахнут травою.

Люди смотрят из окон,
выбегают из тёплых квартир.
В летний город
возвращается дезертир.

Прячется от разговоров,
как от огня.
Не помнит ни адрес,
ни кто тут ему родня.

И родня, возвращаясь
до жилья своего,
не узнает его,
не узнает его.

Александр Сорока


Ось я лишаю зброю й починаю повзти,
повзти від того, в що ніколи не вірив,
ось обповзаю дороги та очерети,
обповзаю мертвих патрульних і розірваних командирів,

обповзаю чужі кордони, обповзаю фортечні мости,
обповзаю вітчизну – безкінечну і зайву.
В мене ще стільки часу, мені ще стільки повзти,
тому яка різниця, що саме я обповзаю.

Кожна ніч була повільною, мов ріка.
Кожен день був очікуваним, як дарунок.
Слова подяки й погорди злітають з мого язика.
Темрява – тепла й липка, ніби овечий шлунок.

З землі говорять померлі, з неба говорять святі.
Але навіть у їхній зневазі є співчуття і міра.
Хай мені немає куди іти в цьому житті –
розвалена чорна земля стереже дезертира.

Що в твоїм серці, країно, що в твоїй голові?
Я навіть не знаю з яких кольорів зшиваються наші стяги.
Біси стоять при мені – недовірливі і живі,
і дорікають мені словами моєї присяги.

Коли я все це забуду і заберуся геть,
коли перестануть снитись мерці, що спливають рікою,
коли в кожній смерті буду бачити просто смерть,
коли голос знову буде дзвінким, а совість легкою,

коли вже не лякатиме, як огортає пітьма
і як луною наповнюється кожен видих,
я теж говоритиму, говоритиму з усіма,
говоритиму про живих, говоритиму про вбитих,

Десять тисяч загиблих слухають у землі.
Десять тисяч святих слухають над головою.
Голоси загиблих далекі й від цього злі.
Голоси святих теж злі й пахнуть травою.

Люди визирають із вікон,
вибігають з теплих квартир.
До літнього міста
вертається дезертир.

Ховається від розмов,
як від вогню.
Не пам’ятає адрес,
не пізнає рідню.

І рідня теж, вертаючись
до будинку свого,
не пізнає його,
не пізнає його.

Сергій Жадан