М янгол

Костинский Андрей
///Ірині Зелененькій///

Спалене сполохами стигло-застиглих зірок,
падає попелом Ірія пір’я янгольських крил.
Знов починається відлік чи виклик «Зеро!».
Що з того,
що шостого дня все назем’я мій вкрив крик?

Викрив викривлення слів біля дерева слив.
Звук «Ззззз» – мій. А інші – Його (Йогови?).
Підіймаються води до серця від нових злив.
Вседержець втомися від Томи-невіри «агови!»

Кажани скаженіють. Повінь повного місяця глибша.І ламаються віти дерев під ходою затинної тіні
наших здійсненних снів. Кожен сам по собі залише
на Снотворця ідентичність питання-відповідь:
«Ти?» – «Ні!»

Що ти хочеш від мене, мій друже, якого надумав?
Колискову вслуховую коло схову із гномами виритих шахт.
Та я чую умову – найбільшу з усіх надумов:
«Не роби другий, третій,
якщо першого кроку немає на слові «Рушай!»

Друже-недруже-брате, то колись же ти пустиш мене
до пустелі, до пустки, що пасткою дивиться в очі?
На безглавому небі – загуслого заходу зашморг-кашне.
Не дивись так на мене. Не тобі, я собі самому наврочив!

Вже, мабуть, не знайду найдужчого себе довіку.
Пошанований Бог посміхається, все-то Він знав.
І мій перший до нього, немов би до матері, вигук
в надостанньому: «Що ж ти покинув мене?» луна.

Все спекотніше пам'ять недолуге мовчання ятрить, –
те мовчання, що більше волає, аніж пожирає себе.
Від «зеро» час і відстань всюди мовні по відліку: «три!»
І світанок вітає танком за вікном затишного купе.

Ти мене не облишиш?
Та лихо мені – і з тобою теж.
Сподіваюсь, о Діва Вища,
на диво, на дію. Простеж –

чи вранці встаю я з тінню,
чи вдень (від запиту «де?» – День?)
Сновидій вириваю коріння…
І’м… Ім’я. І’м’Янгол – лунає далеко десь…

Все стає намісця; місяць, і кажани, і кашне.
І в торбинці на смаглих плечах копирсається песик,
що, під ноги кидаючись, хизувався в-зіницях-вогнем,
на якому згоріли крила янгольських весен.
9-14.11.2014