ТЕРОРИСТКА
Вже осінь у Донбас прийшла
Неспішною ходою.
В жалобній хустці жінка йшла,
Поглинута журбою.
Забрала молодість війна,
Красу її згубила.
І білим снігом сивина
Волосся чорне вкрила.
Їй краяв серце на шматки
Нестерпний біль від втрати.
На долю випало її
Дитину поховати.
Душа безгрішна немовля
Піднеслася на крилах.
А тіло прийняла земля,
Пожовклим листям вкрила.
Просто так вийшло, що війна,
Та брат стріляє в брата.
На свій народ свої війська
Жене підступна влада.
А мати в розпачі була,
Все кануло у воду.
І ось нещасна підійшла
До воїна зі сходу.
Крізь сльози тихо промовля,
Вона його благала:
"У мене вбили немовля,
Я сина поховала.
То ж відплатіть Галичині,
Підіть на них війною.
Зітріть усе з лиця землі,
Як греки стерли Трою.
Щоби зі смертю віч-на-віч
Їм довелось зустрітись.
Щоб знали як це, день і ніч
У сховищах тулитись.
Щоби під залпи у ночах
Здригались щохвилини.
А серце відчувало страх,
Страх за свою родину.
Мені скалічили життя,
Їх треба покарати!
Прошу, помстіться за дитя,
Накрийте негідь градом!
Коли зруйнують їх міста,
Коли помруть їх діти,
Тоді й згадають про Христа
Та Божі заповіти."
Повстанець жінку перебив:
"Послухай, мила мати,
Твоє я горе зрозумів
Та хочу нагадати.
Ми не фашисти, а бійці,
Бороним Батьківщину.
Тому, ніколи у житті,
Не скривдимо дитину."
Присоромив її солдат,
А жінка промовчала.
Лиш взяла в руки автомат
Та стрічку пов’язала.
СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(грудень 2014)
Коли у 2013 році в Україні почались заворушення, моя знайома журналістка, яка народилася і майже все своє життя проживала у Львові, так само як і я, вирішила розібратися в ситуації. Спершу вона відправилась на «Майдан», а потім поїхала на Донбас у Горлівку, де на власні очі бачила вбиту мати з дитиною, яку пізніше прозвали «Горлівською мадонною». Перебуваючи у стані стресу, ця жінка підбігла до командира, та запропонувала йому викрасти дітей із західних областей України та поселити їх в Горлівці, щоби українські військовослужбовці перестали обстрілювати мирне населення. Але офіцер її заспокоїв та присоромив, нагадавши про те, що вони не фашисти й воюватимуть тільки з солдатами. Після цих слів журналістка перейнялася великою повагою до ополченців і встала на їхній бік.
А як повернулася до Львова, ми з нею зустрілися і вона мені цю історію переказала. А ще вона мені розповіла що серед ополченців та ополченок є ті, хто втратив своїх рідних та близьких. Вони сказали, що повстали проти України саме через те, що в ній процвітає фашизм і жити в цій державі стало неможливо.