Я, немов у трамваї,
де багато людей,
а місця немає.
Навіть для зайвого подиху.
І з першого дотику я розумію,
що їду додому,
де навіть немає тепла.
Де світло - наркотики.
Де мовчить навіть міський телефон.
Де на проводі лінь
дивовижного світу казок,
що прям на порозі лягла.
Огидні погляди пасажирів,
немов ти - брудний діамант,
що випадково потрапив у їхню квартиру,
та від "гумору" стрибнув в вікно.
Невже так соромно бути вільним?
Та грати в життя, купивши дешевий квиток у
майбутнє?
Де бавишся зранку, бо перебрав у думках
ті "яскраві" будні
дні.
І кораблі
змалював брудно-рожевими фарбами.
А минуле у торбах кинув на купу сміття для дорослих,
що мріють померти з грошами в руках.
І відчуваєш дикий страх,
від зеленого дотику смерті.
Боїшся зістаритись та не боїшся померти,
як птах.
Що на волі жив вільно
чесно
відкрито.
Не зігнувся від болю і влетів у скалу,
за поривами вітру.
Стою.
Тримаючи брудну посмішку та руку свою
у руці, що міцно вхопилась у мрію.
Не вмію?
Навчусь.