Я втомилась від віршів, що, власне, уже не смішно.
Не читаю ні власних, ані хоча б чужих.
І проте у мені вирують любов та ніжність,
І крижинки либонь зосталися після криг,
Що колись застилали і серце моє, і душу.
Я втомилась від віршів, і зрештою, це не жарт.
Я придушена щастям і світлом його зворушена,
І, напевно, назад озиратися вже не варт…
Тільки хочеться віршів – крізь втомлені сни та зречення.
Це осінній поет навік у мені помер,
А весняний, нарешті, з нутром до крові розпеченим
Роздягнув мою душу і плями із неї стер.
У розплетені коси усотав світанок стрічкою;
У розплющені очі моря мені улив.
І нехай ця весна тАкож не стане вічною,
Я устигну напитись віршованих свіжих злив.
Я ніколи не буду такою, якою хочеться.
Отже, треба хотіти бути, якою є.
Най моря у очах – повні тепла – хлюпочуться.
Най крізь коси щоранку Сонце мені встає.
13.01.15