Не співчуваю тим,
хто жадає кохання.
Невтомно.
По ночах порина в сподівання
блідої музики дев'яностих.
Невже це так просто?
Тримати в руках чиюсь душу,
замилюючи бульбашками мозок
про вічне життя.
Невже.
Я теж.
Колись мушу віддати свободу,
щоб жити, як овоч,
який порина в небуття?
Невже.
Бути самотнім.
Гірше, ніж шкафом,
ніж пеклом, ніж брудом на пальцях руки,
що тримає крейду,
стоячи біля дошки раю.
Помираю?
Ні.
Поринаю у тишу,
де кішка тікає від миші,
бо та повісилась у холодильнику.
І за ранковим будильником,
радію
білій піні будніх концертів.
Вважаючи себе експертом,
серед гравців у покер.
Літаю?
Так, коли під звуки дощу підіймаю
слухавку,
де помилилися номером.
Напевно, це "здорово",
тонучи у квітах,
мріяти про сміття.
І дивлячись у дзеркало,
шукати в бездоганності потворство.
Маячня.
Навіщо брати горсту цукру і змішувати з
ярим голодом?
Коли можна випити аспірін.
І просто.
Чекати наступного гостя,
що розділить з тобою різдвяний пиріг.