Ну ось і все,знову,ой знову.
Надумую собі розмову...
Під муркотіння,що зліта,
Над вухом,-рижого кота.
Байдуже,леже лежебока,
Йому така дана морока.
Уклавсь і стихнув на плечі,
Мов комір,он яка почвара...
До ручки тягне лапу,кара.
Та й наблюдає,що пишу.
Тамує біль і лічить душу,
А я терпіти його мушу.
За лагідність й характер той,
То захист мій і мій талан.
Що на сьогодні Богом данний.
Пишу про нього,такі плани,
Пишу без планів,так без планів.
(Понкратова.О.В.)