Їй не судилось чоловіка мати,
Їй не судилось мати діточок.
Ночами серце не хотіло спати
Від болісних, безрадісних думок.
За усмішкою біль вона ховала,
Собі даруючи троянди запашні,
На діточок з любов'ю поглядала -
В очах крижинки танули сумні.
Та раптом цуценя вона зустріла,
Нещасне, кволе, хворе та брудне.
Цей погляд оченят нещасних, милих
Наче благав: "Візьми, візьми мене!"
Вона до нього серцем прикипіла,
Притисла до згорьованих грудей.
Вона його, мов своє щастя, гріла,
Зустрічних обминачи людей.
Це цуценя їй сенс життя вернуло,
Родиною, сім'єю стало їй.
Нараз вона радість буття відчула
І стала жить, мов в казці чарівній.
Тепер вона, весела і щаслива,
Уже додому не іде - летить...
А тих, кому цього не зрозуміти,
Тих можна тільки щиро пожаліти.