Завжди бачать всі осені сум,
Чують вітру тужливі зітхання,
І хмаринки, неначе від дум,
Сльози ллють, ще й від рання до рання.
Плаче дощ, мов маленьке дитя,
Щоб про нього, бува, не забули,
Щоб з собою взяли в майбуття...
Від дощу наче й люди похмурі.
Але нині осіння пора
На оцю анітрішки не схожа,
Загадкові стоять дерева,
І всміхається лагідно рожа.
Чорнобривці моргають потай,
(Залицяються, хитрі, тихенько).
І природа, оцей земний рай,
Наче жінка, мов лагідна ненька,
Що вродила здорове маля
Та й, усміхнена, сіла спочити.
ЇЇ повнії груди тремтять -
Ними треба дитя напоїти.
І вона, згодувавши малих,
Тихо очі до неба підводить,
У осінніх небес сивині
Своїм мріям розраду знаходить.
Мріє знов про обійми палкі
Із коханим весняним вітриськом,
Про весільні слова осяйні,
Про цілунки із сонечком близьким.
Знов весняна прийде заметіль,
Від тепла, від краси захміліє,
Її шлюбну чарівну постіль
Пелюстками первоцвіту вкриє...
Оці мрії тужить не дають,
І стоїть вона, пишна та красна,
Її очі, що золотом ллють,
В зиму дивляться поглядом ясним.