Ми розірвані містом цим на частини,
В лабіринтах його автострад.
Час туманом крізь руки лине,
Є тут в кожного власний ад.
Мов ті спрути, у міста руки,
Біля горла в нас кожну мить.
Не дають змоги справжніми бути,
Й жити так, як лиш серце велить.
Сірим дзеркалом наші душі,
Відбивають небесне світло.
Мовчимо, коли світ нас мучить,
Коли навіть мовчати набридло.
Ми позбавлені дару мови,
І не висловимо почуття.
Де ті лірники наші чудові,
Де ми справжні. Де правди буття?
Ми розірвані на частини,
Все шукаємо половину свою.
Ну а час. А що час? Швидко плине,
Ми, на жаль, все ж таки не в раю.